Завдання на період карантину з української літератури
21.04.2020
Тема:Михайль Семенко поет-футурист .Урбаністичні мотиви лірики " Бажання" "Запрошення"
Завдання
Доля української літератури -
доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова
великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид
тривав століттями. Нагадаємо укази російських царав - Петра І (1720) про
заборону українського книговидання та Катерини ІІ (1754) - про заборону
викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;сумнозвісний
Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), який посягнув і на саму
душу українського народу - пісню; затим - закриття всіх українськиї театрів
(1884), припинення видання дитячої книжки (1885), указ Миколи ІІ про скасування
української преси (1914); численні більшовицькі відкриті й таємні постанови,
спрямовані на «викриття українського буржуазного націоналізму», а насправді
проти української культури, мови і національної самосвідомості; і, нарешті,
«андроповську» постанову ЦК КПРС «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках» (1978) та ін. І разом із штучним
голодомором 1933 р. та масовим винищенням і «розкуркуленням» українського селянина, жорстокими репресіями
30-х, а потім 40-х та 60-х - 70-х років щодо української інтелігенції,
передусім творчої (тільки у 30-ті роки розстріляно й закатовано в концтаборах
понад 500 письменників, серед них - визначні особистості),- найбільші злочини,
вчинені царською та більшовицькою імперіями проти України та її народу.
ХХ ст. — епоха
великих відкриттів у науці й техніці. У цей період людина
починає усвідомлювати, що повністю пізнати світ неможливо, тому й виникає
новий тип художньої свідомості. Митці ХХ ст. вже не акцентують увагу на
своїйпросвітницькій ролі, на відміну від тих, хто творив у ХІХ ст., живучи в
ілюзіяхусезнання. Письменники ХХ ст. почали відмовлятися від того, щоб
фіксувати утворах події та факти, вони вже не прагнуть бути моралізаторами й
пророкамисвого суспільства, а занурюються в загадкову людську душу, свідомість
і підсвідомість.
Соціалістична революція, колективізація,
голодомори, дві світові війни, сталінські репресії, декілька хвиль еміграції,
розпад Радянського Союзу й здобуття Україною незалежності. Так, література й
інші види мистецтва розвиваються засвоїми внутрішніми, естетичними законами,
проте на них певною мірою впливають і зовнішні, суспільні чинники, у яких
формується художня свідомість митця.
Справді, у літературі ХХ ст. стають актуальними такі проблеми, як митець і
владата свобода творчості. Перед письменниками радянського періоду постав
вибір:оспівувати соціалістичну дійсність чи сповідувати свободу самовираження.
У ХХ ст. домінували такі стильові напрями: модернізм (наприкінці ХІХ ст.
—1920-і роки), соцреалізм (1930–1980-і роки) і постмодернізм (1980-і —
початокХХІ ст.).
«РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»
Українська література ХХ ст. як
панівна ідеологія руйнував особистість, модернізм боровся за неї як за
індивідуальність, а постмодернізм зображав
зневіру в людині.
У 20-і роки ХХ ст. розвивається нова хвиля модернізму, що проявився в
багатьох індивідуальних стилях, які можна умовно згрупувати в течії: символізм,
імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм та ін.
Естетичні засади
нового етапу модернізму було спрямовано проти реалістичногомистецтва.
Українську літературу 20-х років ХХ ст. називають «червоним ренесансом»,або «розстріляним відродженням».
«Розстріляне відродження» — умовна назва літературно-мистецької генерації у20-х
— на початку 30-х років ХХ ст. У цей період було знищено більшість
представників українського письменства, інтелігенцію, які розбудовували
національну культуру. Серед них: Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Микола
Куліш, Лесь Курбас,Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Михайль Семенко та ін.
— найяскравішіпредставники української літератури й національної історії
загалом.
У 20-х роках ХХ ст. розквітла творчість багатьох талановитих митців
різнихстильових уподобань і смаків.
У 1918 р. виникає мистецьке угруповання «Біла студія», до якого належаликиївські поети П. Тичина, М.
Семенко, художник А. Петрицький, режисер та акторЛ. Курбас. 1919 р. створено
угруповання «Музагет» (об’єднало
митців різних напрямів), з якого в 1920 р. утворилася група «Гроно», що культивувала імпресіонізм і
футуризм. Гронівці вважали мистецтво інструментом духовного спілкування між
людьми.
1921 р. М. Семенко заснував групу «Аспанфут»
(«Асоціація панфутуристів»), яка у своїй програмі прогнозувала швидке відмирання
мистецтва черезйого традиційність, пропагувала створення«метамистецтва» —
поєднання поезії, живопису, скульптури, архітектури й кіно.
1923 р. в Києві було створено групу «Аспис»
(«Асоціація письменників»),
до якої належали
митці різних поколінь ісвітовідчувань: М. Рильський,
Є. Плужник, М.
Зеров, Г. Косинка, П. Филипович,В. Підмогильний. З «Аспису» вийшли майбутні неокласики. Через рік це угруповання вжебуло
реорганізоване в «Ланку». Воно
проголосилооб’єднання старої української літератури з новою,оскільки
«пролетарська література розривала українські традиції». 1926 р. до «Ланки»
приєдналися щедекілька митців — так постало угруповання МАРС(Майстерня революційного слова). Найбільші літературні організації — «Плуг»,
«Гарт» і ВАПЛІТЕ — були створені в тодішній
українській столиці Харкові, саме тут найпотужніше вирувало культурно-мистецьке
життя України.
Організація «Плуг» (1922–1932) (керівник С. Пилипенко) дотримувалася традицій
реалізму, зображувала життя тодішнього села в дусі партійних вимог.
Спілка «Гарт» (1923–1925)
(керівник В. Еллан-Блакитний) пропагувала поширення комуністичної ідеології,
мова творів мала бутиукраїнською.
Літературна
організація ВАПЛІТЕ (Вільна академія
пролетарської літератури,1926–1928) (президент М. Хвильовий) виникла в Харкові
наприкінці 1925 р.
До неї ввійшли колишні члени «Гарту». Вони дбали про престиж української
літератури, підтримуючи насамперед талант і новаторство, професійну
майстерність. Діяльність ВАПЛІТЕ розвивалася саме тоді, коли відбувалася
літературна дискусія 1925–1928 рр. Приводом для дискусії стала стаття М.
Хвильового«Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших
просвітян»,яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії».
М. Хвильовий та його однодумці ставили за мету знищити рабський дух у
свідомостіукраїнського народу, вони дбали про високу художню майстерність і
свободуу висловленні свого «Я»; зображали вольову людину фаустівського типу, а
ціознаки були властиві зарубіжній класиці. Дискусія з літературної переросла
вполітичну: влада змусила ВАПЛІТЕ оголосити про «саморозпуск», а багатьомчленам
цього угруповання повісили ярлик «ворога народу».
Авангардну українську літературу представляли організації «Нова генерація»(1926–1930), яку
очолював М. Семенко, і «Авангард»
(1926–1930) з В. Поліщуком на чолі. Метою цих літературних осередків було
створення «ідеологічновитриманої» літератури із залученням «широких робітничих
мас».
На противагу розмаїтим мистецьким осередкам офіційна влада мала свої
літературні організації: «Молодняк»
(1926–1932) іВУСПП (Всеукраїнська
спілка пролетарськихписьменників), до яких належали І. Микитенко,
В. Коряк, О. Корнійчук, І. Ле, П.
Усенко,Д. Загул та ін.
1932 р. урядовою постановою «Про перебудову літературно-мистецьких
організацій»було зупинено діяльність письменницькихорганізацій та утворено
Спілку радянськихписьменників України, яка й нині існує як Національна спілка
письменниківУкраїни (НСПУ). Влада боролася з будь-якими проявами вільного
мислення,утручалася в літературний процес, що значно пригальмувало його
розвиток.
У 1930-і роки розпочалися масові репресії, зокрема 1937 р. (пік
сталінськихрепресій!) «на честь 20-ліття Жовтня» в урочищі Сандармох (на
півночі Росії) було розстріляно 1111 в’язнів Соловків, серед яких було 130
українськихписьменників, а саме: М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас,
В. Підмогильний та ін.
Протягом 1920–1930-х років жертвами масових репресій стало понад 500
українських митців.
Як бачите, найбільше втрат у часи
сталінських репресій зазнало красне письменство. Поплатилися життям за свої
погляди Микола Хвильовий, Володимир Свідзинський, Валер'ян Підмогильний, Микола
Куліш, Микола Зеров, відбули страшну каторгу Остап Вишня, Володимир Гжицький,
змушені були йти на поступки тоталітаризму Павло Тичина, Олександр Довженко,
Володимир Сосюра, Максим Рильський, Петро Панч та ін. Користуючись винятково статистикою, яка в цьому разі, мабуть, найточніше,
хоч і без емоцій, відображає трагедію українського красного письменства, можна
навести такі дані: у 1930 році
налічувалося 259 українських письменників. Після 1938-го їх залишилося тільки
36.
Виникає закономірне питання: де поділися інші - аж
223? Тепер уже є на це питання трагічна відповідь:
...Із двохсот двадцяти
трьох митців сімнадцять розстріляно, вісім закінчили життя самогубством, арештовано
й заслано сто
сімдесят п'ять і доля їхня невідома, шістнадцять пропали безвісти, сім
померли своєю смертю.
О кулеземна,
Куле, прекрасна ти й велична
Як останній поет на тобі
Я… куле земна
І тобі таки справді співає
Останній на тобі поете
Цебто я-
Лірик океанів
І континентів
О куле земна –
Куле земна моя!
М. Семенко «Меридіан»
То хто ж він –
останній поет земної кулі? Майстер епатажу в українській поезії, нещадний
критик заштампованих поетичних прийомів, карколомний експериментатор у художній
поетичній формі, прихильник верлібру, а в цілому неординарна особистість поезії
20–х років XX століття. Це Михайло Васильович Семенко.
Тепер спробуємо створити цілісне
уявлення про одне із відгалужень модернізму – футуризм та його представника в
поезії – М. Семенка.Насправді футуризм є виявом авангардизму – радикального
етапу модернізму. Цей етап виник у роки Першої світової війни і в різних
формах існує в сучасній літературі. Це мистецтво протесту й руйнування.
Авангардисти заперечують міщанство й банальність культури. Вони прагнуть
зруйнувати традиційний стиль життя. Тому у житті й творчості вдаються до
епатажних «вибриків», до пародіювання того, що у суспільстві є священним і
непорушним. Їхнє відтворення життя гротескне, цинічно – саркастичне. Однак,
найчастіше така поведінка – це маска, під якою криється романтична вишукана
душа. Метою авангардизму є зведення все до гри, аби показати несерйозність,
дріб’язковість усіх тих цінностей, які звикли вважати серйозними й важливими.
Авангард дуже успішно виконує функцію оздоровлення суспільного життя й
мистецького смаку.
Футуризм – це перший і найяскравіший вплив авангардистської течії в
модернізмі. Як вважається, поклав початок цьому напрямку 1909 р.
італійський поет Марінетті. Цей стиль, суперечливий і строкатий, розпадається
на кубізм, егофутуризм, імажинізм, дадаїзм та інші. У 10-20-х роках XX століття
футуризм бурхливо розвивається у Росії. Там існувала група «Гілея», до якої
входили брати Бурлюки, В.Хлєбников, В.Маяковський, О. Гуро. В українській
літературі цей стиль у 1914 році під впливом російського футуризму започаткував
Михайло Семенко двома збірками: «Дерзання» та «Кверофутуризм».
«Особливості футуризму як стилю»
повне заперечення всіх попередніх культурних й
естетичних традицій;
|
намагання створити нове мистецтво, підпорядковане
життю
індустріального міста;
|
домінування агресивного урбанізму (обожнення
техніки,виробництва, точних наук, ворожість до «нетехнізованої» природи, до села);
|
культ надлюдини, що за допомогою техніки змінює світ;
|
дегуманізація (перенесення уваги з людини на
механізм);
|
експериментування з формою: лексикою, тропами,
фігурами,
звукозаписом (часто форма переважає над змістом).
|
Футуристичні угрупування
Ця течія в
мистецтві зародилась в першому десятилітті XX столітті в Італії. Духовні
причини виникнення цієї течії, її природу обґрунтував російський філософ М.
Бердяєв. На думку мислителя, футуризм є наслідком утвердження нової епохи –
індустріальної, міської, що прийшла на зміну патріархальній, сільській. Цілісний
людський образ зникає у всезагальному розпорошенні.
Маніфест футуристів написав поет Філіпо Марінетті, оприлюднивши його у
паризькій газет «Фігаро» 1909 року. Першу українську футуристичну організацію
«Фламінго» створив Михайло Семенко у 1919 році. До неї увійшли Олекса
Слісаренко, Гео Шкурупій, Володимир Ярошенко, художник Анатолій Петрицький.
Символами футуристів були жовта лінія та жовта блуза, яку згодом замінили
синьою, що мали вказувати на їхнє пролетарське походження. 1921 року Слісаренко
утворює науково – мистецьку групу «Ком космос», через рік перейменовано на
«Аспанфут».
1927 року
Михайло Семенко утворив організацію «Нова генерація» й видавав до 1930 року під
цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську
літературу.
Михайло Семенко. Риси футуризму в його
творчості
Семенко Михайло народився 1892 року в селі Кибинці на Полтавщині, він був
сином письменниці Марії Проскурівни. 1911 поїхав навчатися у
Психо-Неврологічний Інститут в Петербурзі. Скінчивши дворічні загальноосвітні
курси юнак став студентом природницько-історичного відділення педагогічного
факультету. 1914 року М. Семенко опинився у Києві. В 1916 році мобілізований до
армії. Служив військовим телеграфістом у далекому Владивостоці. На Україну
повернувся наприкінці 1917 року.
Дебютував М. Семенко в "Українській хаті" (вірші "Дарунок,
"Гріх", "Мов квітка"). Перша збірка виходить 1913 року під
назвою -"Prèlude". В цю збірку увійшли мелозвучні, але неглибокі
вірші. Це традиційна романсова лірика з властивою їй елегійністю,
безпосередністю почуттів.
Основні положення теорії, яку М. Семенко влучно означив як пошуковий
футуризм, викладені в маніфестах 1914 року (вірші "Сам" та
"Кверофутуризм"), що були передмовами до збірок -
"Дерзання" і "Кверофутуризм". Спрямовувалися ці маніфести
проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві. Проголошувалися "краса
пошуку" та "динамічний лет". Кверофутуризм М. Семенко вважав
тимчасовим явищем як течію, але постійним - як метод.
Повернувшись на Батьківщину, Семенко працює навдивовиж продуктивно і лише
протягом 1918 року створює дев'ять поетичних циклів. "З світів
матеріальних вигнана моя міць нечувана" - так поет характеризує свій стан
і додає: "стояв, чорні руки заломлюючи".
Наприкінці 20-их років розпочинається III період творчості поета. На тлі
згортання стильового полілогу, внаслідок уніфікації радянської літератури під
дахом єдиного методу, відхід Михайля Семенка від власної поетичної системи був
вимушений: йому, авангардистові, важко було підкорятися не внутрішній, а
продиктованій потребі писати, як усі.
1919 року проголосив "революційний футуризм" й опублікував
"ревфутпоему" - "Товариш Сонце" та "Дві
поезофільми". Був редактором журналу "Мистецтво". 1920 року
видав разом з М. Любченко і О. Слісаренком "Альманах трьох". 1921
року збірку "проміння погроз". Тоді ж організував "Ударну групу
поетів футуристів", перейменовану на асоціацію панфутуристів
"Аспанфут" (1922-1924 рр.), кредо й маніфест якої були проголошені в
альманасі "Семафор у майбутнє" (1922 року). Зазнавши критики літературних
кіл, Семененко перейшов на позицію "лівого фронту" (укр.
"ЛЕФ") і перетворив "Аспанфут" на "Комункульт"
(1924 року), одночасно працював (1924 - 1927 рр.) як головний редактор Одеської
кінофабрики ВУФКУ. 1924 року видав у "Кобзарі" дві збірки своїх творів
1910 - 1922 років, 1925 року збірку "В революцію" та поезофільм
"Степ"; 1927 року, разом з Г. Шкурупієм та М. Бажаном, "Зустріч
на перехресній станції" і заснував нове об'єднання футуристів "Нова
Генерація" з журналом цієї ж назви (1927 - 1930 рр.). Сильно критикований,
Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірка
"Малий кобзар і нові вірші", 1928 року).
1930 року вийшов збірник памфлетів та віршів "Європа і ми" з
центральною тезою: "Треба вчитися у Європи - це так, та не думати
"ефіопою". Памфлети Семенка цікаві й з художнього боку: іронія
згущується до сарказму, використовуються гротескні образи, поетика парадоксів,
поєднання різних мовних стилів тощо.
1930-их років визнав
"помилковість" своїх колишніх позицій, виявом чого були збірки
"Сучасні вірші" (1931), "З радянського щоденника) і "Китай
в огні" (1932).
У віршах 1932-33 років поет уже, "як
усі", прославляє СРСР. Політичним твором того часу стала хіба що
"Німеччина" (1936 року) - гостросатирична поема політичної,
філософської думки, напівстилізована під манеру Г. Гейне.
23 квітня 1937 року в Києві ще відбувся
творчий вечір Михайля Семенка, а через три дні його заарештували. 24 жовтня
1937 року Семенко був розстріляний разом з іншими українськими письменниками. У
серпні 1960-их років - реабілітований.
До війни українське письменництво черпало теми переважно з села, бо місто
було українцям майже чуже. І тільки після війни футуристи ніби-то відкрили його
для себе. Їх захопили такі почуття та емоції, що вони не встигали переводити їх
у звиклі слова, а висловлювалися уривками слів та окремими складами: “дир...
бул... щил... ва... мак... кро... Футуристи дали українській літературі дуже
великого поступу, особливо Михайль Семенко. Вони розкріпачили і урбанізували
українську мову.
Рання футуристична творчість Семенка, просякнута урбаністичними й
мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними
експериментами й намаганням епатувати читача. Ми можемо розрізняти в його
віршах різноманітність тем, від оспівування київських предревніх каварень
переходить до захоплення революцією, сприймаючи її зовнішньо, поверхово. Не
зважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відкидання класичних і
тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного,
Філянського, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії
1920-их років.
Семенко був "фігурою доби". Він одним із перших почав
згуртовувати літературні сили; його аскетичні функціонувальні вірші - це
гостроагітаційна, майже лозунгова поезія, що реалізувала теорію
"соцзамовлення", побудована за згубним для поетів-ліриків принципом
раціоналізму. Семнко не раз "проговорювався", висловлюючи невимовний
сум і затаєний біль від того, що "творчість сковано жорсткою і жорсткою":
"Писать про активність я мушу забуваючи людську душу".
Переконання Михайля Семенка: українська версифікація потребувала
реформістських змін на які "хатяни" та молодомузівці з їхньою
половинчастою "модерністю" не пристали би.
Відколи Семенко став футуристом, він
всіляко намагався форсувати ствердження в українській поезії образної стихії
міста, - це було його програмним моментом. Михайль Семенко-імпресіоніст
відтворює звук і колір, динаміку міста, змальовує його в різні пори року.
Поезія Михайля Семенка довго, набагато довше, аніж російських футуристів,
"не приймала" революційної тематики. Почасти це дивувало, бо Семенко
ще у Владивостоці вступив до лав РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі,
а в своїй творчості попервах відтворив лише психологічну реакцію на негативні
наслідки революції.
Михайло Семенко видав понад 20 збірок різної мистецької вартості: «П’єро
задається», «П’єро кохає», «П’єро мертвопетлює», «Кобзар», «Проміння погроз»,
«Зібрання творів».
Поет екзальтовано захопився революцією й вітав її як руйнацію традиційних
устоїв життя. Звідси надмірне уживання революційної риторики, публіцистичність
у багатьох творах. Семенко вибудував в українській поезії культ урбанізму. Він
запов’язався зруйнувати селянську основу поезії. Замість споконвічної
мрійливості й лагідності Семенко «малює» динамічний урбаністичний пейзаж. Він
оспівує автомобілі, локомотиви, задимлені міста.
Культ урбанізму створив особливий стиль поета: «телеграфний стиль» ,
синтаксичний максималізм, введення розмовно-побутової та
науково-термінологічної лексики. Чи не головна
мета Семенка – футуриста – експериментувати з формою. Найпопулярніший його
здобуток – віртуозний звукопис, вибудуваний за динамічним, музичним принципом.
Авангардські твори митця написані верлібром. У «Поемі
повстань» він закликав поетів: «Поети, зривайте метр! Ляжте під колеса
революції». Слово і фрази поет розташував у графічні конструкції, вдався до
акростихів, різних комбінацій слів, бажаючи усім цим викликати певні
суб’єктивні почуття.
Перевірте себе !
·
Які особливості національного
українського відродження 20-х рр. порівняно з класичним Ренесансом?
·
Як змінився склад української діаспори після подій в Україні 1917—1920
років?
·
Що було поштовхом для розвитку української культури
у 20-х
роках в Україні і за її межами? Чи можна цей розвиток назвати вільним?
·
Мистецькі декларації яких літературних угруповань
цього періоду вам подобаються, а яких —
ні?
·
Які відмінності між літературними угрупуваннями МАРС, «неокласики», ВАПЛІТЕ, і «Гарт», «Плуг», ВУСПП, «Молодняк»?
· Яка визначальна
проблема порушувалася літературною
дискусією 1925 - 1928 рр.? Що привело її до кризи?
· Що означає «дві дійсності» 20-х років у творчості тогочасних письменників?
· Що зумовило експериментальні пошуки української поезії 20-х рр.? Які
особливості поезії «неокласиків»?
· Що ви розумієте під «стильовим новаторством» української прози
20-х років? Яку проблематику порушували прозаїки 20-х рр.?
· Поясніть причини оновлення української драматургії.
· Чому українських письменників
цієї доби називають митцями
«Розстріляного Відродження»?
21.04.2020
«Вчись у природи творчого
спокою...”, “Ніч... а човен – як срібний птах!..”, “Річний пісок...”
“Громадянський інтим”
1. Життєвий та творчий шлях письменника, його трагічна доля.
2. Поезія “Для вас, історики майбутні...”,
3. «Вчись у природи творчого спокою...”, “Ніч... а човен – як срібний птах!..”, “Річний пісок...” “Громадянський інтим”, сповідальність, ліричність, філософічність лірики
Він був мудрець
всім мудрецям на диво,
Навчав-бо щастя
і навчати вмів...
Є. Плужник
Лукаво повелося XX століття з українською літературою. Народжувало великих творців, давало
їм крила для високого лету, і тут же тоталітарна система ці крила стинала,
самих творців розпинала на хрестах мук, а потім десятиліттями сквернила їхню
працю. Чотирма бродами стікають води життя і назад не вертаються. Але ми повертаємо
пам'ять, відроджуємо наші душі, наші серця. У цьому нам допомагають справжні
митці.
Скiльки їх, молодих, талановитих, люблячих
свiт i життя, розтоптав чобiт
сталiнських iнквiзицiй?! Особливих провин не шукали,
варто було лише потрапити у сiтi людоловiв. З особливою ретельнiстю полювали на опозицiйний талановитий свiт мистецтва, на духовну елiту з її життєтворчим духом.
Серед тих, кому
судилося "Розстрiляне Безсмертя" постає талановитий
письменник, якого не оминули жорна сталінських
репресій, Євген Плужник…
Доля подарувала йому всього 38 лiт (1898-1936). Тяжко
хворий на сухоти, вiн був заарештований i зiсланий до концтабору на Соловки,
там i помер.
Проблемне
завдання:
Хто він? Звідки,
з якого краю вийшов у світ? Під впливом кого й чого формувався його світогляд,
талант?
Євген Плужник -
один з найталановитіших українських поетів початку XX століття. Кажуть ,
історія завжди ставить усе на свої місця і справедливо воздає кожному. Із
Плужником сталося не зовсім так. Визнаний і високо оцінений своїми сучасниками
, як пост яскраво самобутній, він однак дуже мало видавався як при житті, так і
після смерті. Навіть в школі згадується, тільки коли аналізується література
20-х років. Проте його одного з українських поетів можна поставити поряд з
Тичиною, бо він так правдиво і художньо точно змалював страшну трагедію
братовбивчої громадянської війни в Україні.
Із його біографії знаємо, що митець свідомо уникав політичних питань, не
втручався в досить бурхливі літературні полеміки, ставився до них певною мірою
скептично. Можливо, з цієї причини в його поезіях часто бачимо
слова «тиша», «тишина», «спокій». Та жорстока дійсність, що вирувала довкола
нього (громадянська війна, масовий терор, моральна деградація сучасників),
стала врешті його особистою трагедією світосприйняття. Однак через усі твори
простежується провідна думка: людство вистраждає, опам’ятається, одужає.
Виходить, що Плужник «неголосним» був за життя, він
був приречений на посмертне забуття, і тільки сьогодні визнаний поетом широкого
гуманістичного болю й суму.
Я - як і всі. І штани з полотна...
І серце моє наган...
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!
* * *
Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
Я тихенький, тихенький.
Тихіш од трави...
Я - як і всі. І штани з полотна...
І серце моє наган...
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!
* * *
Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
Я тихенький, тихенький.
Тихіш од трави...
Взагалі я дуже тихенький.
Життєвий шлях Євгена Плужника
Євген Павлович
Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського
повіту Воронезької губернії (край був заселений козаками з України в XVII ст.).
в сім'ї дрібного торговця. Його батько був дрібним купцем родом з Полтавщини, а
мати – з Воронежчини. У сім‘ї було 8 синів і дочок. Спадкові сухоти періодично забирали когось із дітей. Мати
була зайнята, тож Євген жив під опікою сестри Ганни. Змалку опанував рідну
українську мову, в гімназійні роки спізнався добре і з літературою — звісно, в час поза
навчанням. Учився, поки було йому цікаво; зате читав досхочу, ласуючи
цукерками. Мусив міняти гімназії (Воронеж, Богучар, Ростов), закінчивши освіту
аж 1918 р. в місті Боброві. Тамтешній
викладач-словесник на підставі ранніх проб поетичного пера російською
мовою провістив юнакові майбутні літературні успіхи Пролягали Євгенові шляхи І
на Полтавщину —спершу в канікулярний час. А того ж 1918 р. вже вдівцем батько
Євгена Павло перебрався туди, у свої рідні краї над Пслом, аби порятувати
вцілілих дітей від родинних сухот і знайти безпечніший притулоки за
тривожної доби.
У 1919р. Євген
вчителює у початковій школі села Велика Богачка. Навчаючи дітей, він одночасно поглиблював і свої
знання. Але самоосвіта його не задовольняла.
Євген Плужник вирішує спробувати свої сили як актор у мандрівній трупі,
а вже влітку 1920р. від‘їхав до міста Києва до старшої сестри Ганни, яка
працювала лікарем-фтизіатром в медінституті, а її чоловік викладач у
ветеринарно-зоотехнічному інституті. Він загітував
вступити Євгена до цього інституту. Але через рік Євген зрозумів, що це не його
покликання. Невдовзі він вступає до Київського музично-драматичного інституту
ім. Лисенка. Акторські здібності Плужника, його гумор та дотепність цінують
викладачі й товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє.
Є.Плужник не
зробив акторської кар‘єри, взагалі не став актором, проте
захоплення театром не минуло безслідно. Він написав
три прозові п‘єси.
Дві з них ( “Професор Сухораб” та “У дворі на
передмісті” ) опубліковано
1929року в журналі “Життя й революція”. У них живе аромат тієї епохи, вони й тепер
можуть задовольнити і наше прагнення до пізнання, і наші естетичні потреби.
Плужник надзвичайно любив лише одну п‘єсу: “Лихо з розуму” Грибоєдова. Створити
українське “Лихо з розуму”- п‘єсу, що поєднала б у собі все найкраще з
драматургії і поезії – ось таку мету поставив перед собою митець. Ще під час
відвідування лекцій він знайомиться зі своєю майбутньою
дружиною, яка навчалася на історико-філологічному
факультеті ІНО (Інститут народної освіти ).
Вони закохуються одне в одного і 12 жовтня 1922р. одружуються.
Своє лiтературне
«хрещення» письменник одержав у лiтературнiй органiзацiï «Ланка» (згодом -
«Марс»), що вiдокремилось вiд строкатого «Аспису» (асоцiацiï письменникiв).
Членами групи «Ланка» була невелика, але творчо дуже сильна група молодих
«попутникiв»: Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник,
Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський та iн.
Перші українські вірші Є.Плужника (в гімназійний період він писав
російською) були опубліковані 1923 року в київському журналі "Глобус"
під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села) - Плужник ще не наважився
перші поетичні спроби підписати власним прізвищем.
1926 року завдяки дружині поета, Галині Коваленко,
побачила світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою "Дні".
Євген "все писав, писав, - розповідала вона, - а ми бідно жили, на шостому
поверсі, одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац.
Одного разу він вийшов. Викликали його… Я собі подумала так: якщо я не зможу
оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже - він
же фахівець, чи це чогось варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і
каже: "Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в
житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися". Та у липні 1926 року, коли дружина була на відпочинку,
стан здоров‘я письменника різко погіршується: горлом пішла кров. Коли лікарі
через місяць дозволили нарешті відвезти хворого до передмістя, у Ворзелі зняли
кімнату. Там і перебував поет до глибокої осені, потім лікувався у
тубінституті, а навесні поїхав до Карасану. Відтоді і назавше його життя
підлягло суворому режиму.
Через рік
виходить друга й остання прижиттєва поетична збірка Є.Плужника "Рання
осінь", яка мала прихильну рецензію Ю.Меженка, а іншими розкритикована.
На початку 30-х
років, незважаючи на важку хворобу, літературна
діяльність Плужника значно активізується, розширюються
її горизонти:
перекладає українською мовою.Восени 1932 року
поет,повертаючись з Кавказу, заїздить до Харкова, де увузькому колі друзів
читає свою п‘єсу “Шкідники”.
Збірка поезій
під назвою "Рівновага", яку Плужник підготував до друку і датована
33-м роком, лишилася ненадрукованою: разом з багатьма своїми друзями й колегами
по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли
до "Вибраних поезій" Є. Плужника 1966 року. Усього десять років
тривала літературна діяльність цього талановитого поета.
В українську
поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець
гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової
ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності
людського життя, протест проти бездумної революційної жорстокості. Він прагнув
конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, що опинилася у вирі терору
й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя.
Поет-філософ Плужник розкриває суперечність між метою і здобутком, між
справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами.
Відразу після розстрілу двадцяти восьми "ворогів
народу", серед яких були друзі Є.Плужника по "Ланці" і
"Марсу", митець потрапляє в "чергу" призначених до
розстрілу. Ордер на арешт і трус у його квартирі був виписаний 4 грудня 1934
року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР
Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він
"є членом контрреволюційної організації, був зв'язаний з націоналістичною
групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність
організації по підготовці терактів". На підставі цього зроблено висновок:
"перебування його на волі є соціально небезпечним", а тому Євген
Плужник підлягає "утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління
НКВС".
Арешт Плужник
зустрів спокійно. Після безпідставних ув'язнень його колег-літераторів, його
власний арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену
Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено
десятьма роками заслання. Проте десять років заслання на Північ з суворими
умовами полярного клімату та напівголодне життя в'язничних казарм для людини,
хворої на легені, - означали вірну смерть. Заміна розстрілу на заслання не
давала поетові жодних шансів на порятунок. Та все ж того дня, коли йому
повідомили про зміну вироку, він зрадів. У листі, написаному до дружини під
першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:
"Галча моє!
Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим - це величезну
має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист -
найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер,
коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості - так це значить, що
сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене
мало зараз потрібних слів - мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно,
щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє
життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за
вікном, сонце - і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке
хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я
цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа як дату найкращого з моїх днів.
28.03.35
Твій
Євген".
До Соловецьких
казематів разом із побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже
їхати не міг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках він переважно
лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній його лист
датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник уже продиктував, а дружині
лише приписав власною рукою: "Присягаюся тобі, я все одно виживу!" На
жаль, це було вже нереально.
Плужник усе
життя повторював наче заклинання слова спокій,
щирість і їх похідні. Обов’язковими у його аутотренінгу стали витримка,
розважливість, той недемонстративний стоїцизм, що не зрадив йому і в останні
хвилини життя.
Плужник помер у
соловецькій тюремній лікарні. Перед смертю розпорядився, щоб його верхній одяг
і пальто передали тим, до кого він прихилявся, хоч знав, що його побажання не
буде виконано. Наближення смерті передбачив непомильно. Попросив у санітара
води: «… вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».
Зі спогадів того санітара: «Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її
до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі – як людина, що пригадує;
потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одну об одну. Потім обтерся рушником, що його я подав, – так само повільно, мляво. Я
поміг йому лягти і закритися коцами до підборіддя; взяв миску і відійшов з нею.
По якійсь хвилині-двох я знову був коло ліжка. Письменник уже не дихав…» (Євген
Плужник, Три збірки, Мюнхен, Інститут літератури ім. Михайла Ореста, 1979).
Поет знав, що
каже: «бути щирим – не всім зуміти». І не боявся суворого суду сучасника саме
тому, що «нащадкам безстороннім» промовлятиме моя спокійна щирість».
В оцій спокійній
щирості – ключ до своєрідності письма. А позаяк вона живилася вродженою
шляхетністю і набутою культурою, то й сталося рідкісне преображення, яке
обертає простого смертного на великого поета.Щирість потребує довірливої
інтонації. Плужник довів її до межі досконалості. Я сказав «довів» і –
засумнівався. Та нічого він не доводив. Просто сказав те, що сказати міг тільки
він.
Євген Плужник
помер 2 лютого 1936 року. Похований уБратській могилі на Далеких Соловках.4
серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок
Євгену Павловичу Плужнику скасовано й справу припинено "за відсутністю
складу злочину".
Євген Плужник -
людина iз вершин незвичайного таланту, тихої вдачi,
стриманий, навiть обережний. Тримався незалежно, i
цього було досить...
Вiн не був
"ворогом народу", ворогом радянського ладу. Плужник намагавсяйого
зрозумiти, осмислити, "...бачив життя... сотнями ран!.." Його
твористали вираженням правди i совiстi. Хто ще мiг так щиро ввiрити себе
сучасникам?
Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! - Нащадки безстороннi
Простять менi i помилки, й
вагання...
Поет
переконаний, що зрозумiють його:
I пiзнiй сум, i радiсть передчасну, -
Їм промовлятиме моя спокiйна щирiсть.
Отже, саме "спокiйна щирiсть" була основою
його свiтобачення тасвiтосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-тi
роки почалися
в Українi судово-полiтичнi процеси. Читаєш чистii проникливi рядки поета i розумiєш, що свiт його душiмiститься у душi багатостраждального українського народу:
Ой, упали ж та
впали кривавi роси
На
тихенькi-тихi поля...
Мiй народе!
Темний i босий!
Хай святиться
твоє iм'я!
Вражає глибина
думок i почуттiв Є. Плужника. Життєву науку вiн пiзнає уприродi:
Вчись у
природи творчого спокою
В днi
вересневi. Мудро на землi...
...Вiр i
наслiдуй.
Вiчнiсть природи, Всесвiту навiває фiлософськi роздуми про вiчнiсть i вiчнiсть i незнищеннiсть краси:
...Я дивлюсь i бачу: все навiки
На цiй
осiннiй лагiднiй землi...
Життєву даль
йому вiдкривали "...пелюстки вуст дитячих", чиста душа,
перша зустрiч i любов. У найскрутнiшi хвилини втоми i
зневiр'я звертався
до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:
I знову в
серцi вiдчуваю мир я
I тихий голос
радiсних надiй.
Отже, прагнення
миру i радiснi надiї були йому так необхiднi! Поезiя Є.
Плужника, як i його життя, адресована суспiльству.
Задля майбутнього
суспiльства вiн здатний на самопожертву:
Благословен єси, часе мiй!
О, жорстокий! I весь в кровi!
- Це нiчого, що я, мов гнiй, -
Пiд посiви твої новi!
Ця жертовнiсть
життєстверджуюча: "Бо ось вiрю i зросту колись". Вийшовшиз народних
витокiв, страждаючи за народ, останнiм шматком хлiба дiлячисьiз сусiдськими
дiтьми у голодному 1933, Є. Плужник увiйшов у безсмертя,вiрячи у торжество
добра:
Зiйде колись велетенський посiв
Тишею вiрних днiв!
Літературна діяльність Євгена
Плужника
Євген Плужник — талановитий український
поет, письменник, драматург, якого не оминули жорна сталінських репресій, він
один із тих, кого ми називаємо тепер «розстріляне відродження». Із його
біографії знаємо, що митець свідомо уникав політичних питань, не втручався в
досить бурхливі літературні полеміки, ставився до них певною мірою скептично. Можливо, з цієї причини в його поезіях часто бачимо слова «тиша», «тишина»,
«спокій». Та жорстока дійсність, що вирувала довкола нього (громадянська війна,
масовий терор, моральна деградація сучасників), стала врешті його особистою
трагедією світосприйняття. Однак через усі твори простежується провідна думка:
людство вистраждає, опам’ятається, одужає.
На час виходу
першої збірки «Дні» (1926) Євген Плужник був уже визнаним письменником, а сама
збірка творів продемонструвала певну опозиційність стосовно «пролетарської
літератури». Усі твори митця вмістилися в три збірки: «Дні», «Рання осінь»,
«Рівновага» (остання за життя поета не була видана).
Ставши членом
угруповання «Ланка», яке об’єднувало творчі сили, молодий поет разом з іншими
намагався поєднати усталені традиції класики та естетичні потреби нового часу,
виробивши власний стиль. І до нинішніх днів літературознавці насправді не
дійшли однієї думки: був він реалістом чи імпресіоністом. Слушно свого часу про
нього сказав Віктор Петров (Домонтович): «Він поет, хіба цього мало?!»
Багато поезій сповнені трагічного
звучання: класовій ненависті й безжальному братовбивству автор протиставляє
ідею цінності людського життя, висловлює протест проти бездумної революційної
жорстокості. Знав, які страшні трагедії пережило українське село, як нещадно
громадянська війна нищила і винних, і правих:
Сідало сонце.
Коливалися трави.
А хто з них
винний, а хто з них правий! —
З-під однакових
стріх.
Поезія ЄвгенаПлужника
“Для вас, історики майбутні...”
Митець прагне
гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій
і була безсилою захистити свою честь, гідність, життя. Поет-філософ Плужник
розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними
зовнішніми виявами. Це, зокрема, спостерігаємо у творі «Для вас, історики
майбутні…»
Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих
вільних нив!
Забудь про ті
натхненні свята.
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
— Агов!
Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух...
О, тихше!
- Біль не вщух!
Тема: роздуми ліричного героя про те, що людське життя для історії — це тільки
мить, для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання ,і про них
навряд чи напишуть майбутні історики
Ідея: засудження тих істориків, які
забувають заняттяи життя, кому на відстані все здається простим, зрозумілим, і тому їм легко писати
«рядки холодних слів» про часи громадянської війни; возвеличення подвигу тих, хто скроплював
землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі за волю і справедливість.
Основна думка:людське життя -
це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть,
тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої»
людської душі.
Жанр: громадянська лірика
Римування: перехресне
Віршований
розмір:ямб
Художні особливості твору:
метафори - росила землю
кров, мовчи, душе
епітети - рядки холодних слів, золоті далекі будні, серед
родючих вільних нив, душе підтята, дідок нудний
риторичні
окличні речення-
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих
вільних нив!
Забудь про ті натхненні свята.
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
— Агов!
О, тихше!
- Біль не вщух!
Риторичні
звертання
О, золоті далекі будні
Серед родючих
вільних нив!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
інверсія – душе підтята, дідок нудний, історики майбутні,
Ідейно-художній зміст поезії
1.Як поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між
справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами?
2.У чому полягає справжній сенс людського життя?
3. До чого закликає нащадків поет?
4. Чому адресатами болючих рядків названо лиш «істориків
майбутніх», а не сучасного авторові читача?
Висновки
Людське життя
для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це
радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть майбутні історики. Можливо,
узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії —
це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть,
тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої»
людської душі.
На відстані все
здається більш простим, зрозумілим. Тому легко буде майбутнім історикам писати
«рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скроплював
землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі, — це було життя, сповнене жаху й
болю. Автор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив», не
забували цього. Показовим є те, що адресатами болючих рядків названо лиш
«істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, і це зрозуміло, бо ці
болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В. Державін, —
єдина дійсна життєва реалія, а все інше — лише «слів цвіла полова».
Хто він, Євген
Плужник? Звідки, з якого краю вийшов у світ? Під впливом кого й чого формувався
його світогляд, талант?
Він був мудрець
всім мудрецям на диво,
Навчав-бо щастя
і навчати вмів...
Поезiя збiрок "Рання осiнь" (1927) та "Рiвновага"
(1933) лiрична, а точнiше, переважно iнтимно-особистiсна, глибоко психологiчна
за характером. Є. Плужник великий майстер передавати особливостi рiзних станiв
душi людини. Настрiй збiрок "Рання осiнь" та "Рiвновага"
суттєво вiдрiзняється вiд збiрки "Днi": здебiльшого це медитативнi,
елегiйнi твори: наприклад, "Дивлюсь на все спокiйними очима, давно
спокiйним бути я хотiв...", "Вчись у природи творчого
спокою...". У цих збiрках багато творiв пейзажноï лiрики, яка неодмiнно,
хоча б на рiвнi пiдтексту, спiввiдноситься з долею людини.
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер, порослих осокою.
Кудись на південь линуть журавлі.
Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?
Тема: взірець для
творчої людини - природа, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий
коловорот.
Ідея: захоплення красою навколишнього світу і біль з приводу відсутності
душевної гармонії,заклик шанувати природу, тому що все минеться, а людина все
одно буде бажати гармонії з довколишнім світом.
Основна думка:людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому і потрібно вчитися у природи, прислухатися до свого
серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали,
співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями.
Жанр: пейзажна лiрика.
Римування: перехресне
Віршований розмір:ямб
Художні особливості твору:
порівняння– як від озер, порослих осокою.
інверсія – дні вересневі
риторичні
запитаття
хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?
У маленькій (дві
строфи) поезії «Вчись у природи творчого спокою» утверджується філософська
думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа. Тільки в її
«творчому спокої» все досконале й гармонійне, тому у творі звучить заклик
шанувати «визнаний взірець» — природу. Євген Плужник ніби втікав від дійсності,
заглиблюючись у свій власний світ, але прагнув і нащадкам передати думку про
те, що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім
світом.
Усвідомлення
зовнішнього спокою, урівноваженості - це ознаки душевного стоїцизму
Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав
філософії)) — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в
нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що
організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле. Долю окремого тіла, за
стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну
природу. Найважливішим своїм завданням стоїцизм вважав обґрунтування міцної і
розумної основи морального життя людини, яку вбачав у подоланні пристрастей,
силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами
стоїка було проголошено стійкість, твердість у житті.
Поезія
ЄвгенаПлужника
«Ніч... а човен — як срібний птах!..»( зi збiрки
"Рiвновага").
Автор вдається до вiдомого в лiтературi образу човна
- символу людськоï долi, що несеться по
хвилях життя, передає глибоке зачарування красою свiту. У поезії звучать космічні мотиви. Ліричний
герой поезії Є.Плужника усвідомлює себе часткою космосу.
Нiч... а човен -
як срiбний птах!
(Що слова, коли
серце повне!)
Не спiши, не лети по сяйних свiтах,
Мiй малий
ненадiйний човне!
I над нами, й
пiд нами горять свiти...
I внизу, i вгорi
глибини...
О, який же
прекрасний ти,
Свiте єдиний.
Тема: відтворення врівноваженості
душевного стану ліричного героя, мотиву
туги за минущістю краси, щирих особистих почуттів людини, пов’язаних із роздумами
про те, що людське життя сповнене радості, гармонії, а подекуди —
непевності й смутку.
Ідея:возвеличення
любові до всього, що пов’язано з людським життям, вибором людиною життєвого
шляху, глибокого зачарування красою свiту.
Основна думка: світ такий глибокий і й незбагненний, але в цьому його
краса й привабливість, те, заради чого варто жити.
О, який же прекрасний ти,
Свiте єдиний.
Жан:р філософська лірика
Римування: перехресне
Художні особливості твору:
Образи-символи: образ човна
- символ людськоï долi, що несеться по
хвилях життя, передає глибоке зачарування красою свiту:
метафори горять свiти,
не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий
ненадійний човне! (абстрактне, переносне значення, метафора, що може означати і
людське життя, і вибір шляху людиною, і мрію).
Полісиндетон – нагромадження у фразі великої
кількості сполучників з метою підкреслення роздумів ліричного героя про глибину
й незбагненність світу
I над нами, й пiд нами горять свiти...
I внизу, i вгорi глибини...
епітети - по сяйних свiтах, малий ненадiйний човне,
порівняння - човен - як
срiбний птах
інверсія – свiте єдиний
риторичне звертання Не спiши, не лети по сяйних
свiтах,
Мiй малий ненадiйний човне!
О, який же прекрасний ти,
Свiте єдиний.
риторичні оклики Що слова, коли серце повне!
Нiч... а
човен - як срiбний птах!
Попри те, що у
творах Євгена Плужника відображено врівноваженість душевного стану ліричного
героя, часто відчувається мотив туги за минущістю краси. Цією думкою наповнений
вірш «Ніч… а човен, — як срібний птах!..» Поезія нагадує про те, який
прекрасний світ. Образ малого ненадійного човна, що летить по річці, «як
срібний птах», символізує людське життя, сповнене радості, гармонії, а подекуди
— непевності й смутку. Мить і вічність у чуттєвому, образному вираженні знайшли
в цій поезії найяскравіше втілення.
У вірші Є.
Плужника конкретна картина ночі на човні поєднується з алегоричною, з глибоким
підтекстом. Зачаровує порівняння «човен — як срібний птах» (конкретне значення)
і тут же — «не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!»
(абстрактне, переносне значення, метафора, що може означати і людське життя, і
вибір шляху людиною, і мрію).Ліричний герой розуміє глибину й незбагненність
світу, але в цьому його краса й привабливість, те, заради чого варто жити.
У творчому
доробку Євгена Плужника небагато інтимних віршів. Один із них «Річний
пісок, слідок ноги твоєї…»
Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще — для мене! — не заніс.
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...
Не заблукають з
хуторів лелеки, -
Хіба що вітер хмари нажене...
О друже мій єдиний, а далекий.
Який тут спокій стереже мене!
Немов поклала
ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе.
Немов ласкаві
вересневі феї
Спинили час, — і всесвіт не тече...
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей...
Бо я дивлюсь і
бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів!
Тема: зображення особистих почуттів ліричного героя, спогадів
про кохання, які не стираються з пам'яті,
філософських роздумів про сенс життя, про велике мале в ньому
Ідея: возвеличення
великого почуття кохання, яке робить людину щасливою
Основна думка: кохання — це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти.
Жанр: інтимна лірика
Римування: перехресне
Віршований
розмір:ямб
Художні особливості твору:
Метафори - тремтить ріка, хилиться
ріденький ліс, не заблукають з хуторів лелеки,спокій стереже мене
епітети - друже мій
єдиний, а далекий, мертвий лист, ласкаві вересневі феї, на осінній лагідній
землі,
порівняння - немов ласкаві
вересневі феї спинили час,
риторичне звертання - о друже мій єдиний, а далекий.
риторичні оклики
Який тут спокій стереже мене!
Ітвій слідок
малий — такий великий,
Що я тобі й
сказати б не зумів!
Вірш проникнутий
жалем за далеким, але бажаним коханням. Ліричний герой, споглядаючи осінній
пейзаж, пригадує хвилини, проведені з коханою. Розлука лягла між двома
закоханими, але тут, на фоні чарівної і трохи сумної природи, все, здається,
завмерло. Вірш ніби зупиняє час, залишаючи в серці героя спогад про відбиток
того милого сліду — такого малого й такого великого водночас (адже за ним — усе
кохання, люба дружина, подружнє життя). У вірші Є. Плужника «Річний пісок
слідок ноги твоєї...» передає особисті почуття ліричного героя, спогади про
кохання, які не стираються з пам'яті, і філософські роздуми про сенс життя, про
велике мале в ньому. Кохання — це те велике, чим варто дорожити, що треба
берегти. Досить похмурий пейзаж («ріденький ліс», безлюддя, «мертвий лист»)
натякає на складні життєві обставини ліричного героя, на те, що він у розлуці з
близькою людиною. І це додає його спогадам нотку трагічності, болючого щему,
жалкування за тим, що головні слова, можливо, так і не були сказані.
Отже, за досить
коротке творче життя Євген Плужник встиг сказати дуже багато, а це i є ознака
талановитостi майстра. Певним пiдсумком його поетичноï творчостi можна вважати
рядки зовсiм коротенькоï поезiï на останнiй сторiнцi збiрки
"Рiвновага":
Суди мене судом
твоïм суворим, Сучаснику!
Нащадки
безстороннi
Простять менi i
помилки, й вагання,
I пiзнiй сум, i радiсть передчасну,
Їм промовлятиме
моя спокiйна щирiсть.
(Суди мене судом
твоïм суворим)
Літературна вікторина «Невідомий Євген Плужник»
1.Коли і де
народився Євген Павлович Плужник?
2. В якій сімї народився майбутній поет?
3. Під чиєю опікою жив Євген?
4. Де вчителює Плужник?
5. Де ще, крім учителювання, пробував свої силиЄвген
Плужник
6. В якій літературній організації одержав лiтературне
«хрещення» письменник?
7. Хто був
членами групи «Ланка»?
8. Яким псевдонімом підписався Є.Плужник під
перші українськими віршами, які були опубліковані 1923 року в київському
журналі "Глобус" .
9. Коли і завдяки кому побачила світ перша книжка віршів Євгена Плужника під
назвою "Дні".
10. Чому збірка поезій під назвою
"Рівновага", яку Плужник підготував до друку і датована 33-м роком,
лишилася ненадрукованою?
11.Скільки років тривала літературна діяльність
поета?
12. Коли помер і де похованийЄвген Плужник?
Тестові завдання
1.Роздуми
ліричного героя про те, що людське життя для історії — це тільки мить, для
людини —це радощі й страждання,і про них навряд чи напишуть майбутні історики
звучать у поезії Плужнива
А «Для вас, історики майбутні»
Б «Річний пісок, слідок ноги твоєї…»
В «Ніч... а човен — як срібний птах!..»
Г«Вчись у природи творчого спокою...»
2. Хто є адресатами болючих рядків
Для вас,
Наш біль — рядки холодних слів!
О золоті далекі будні
Серед родючих
вільних нив!
А історикі
майбутні
Б сучасний авторові читач
В митці
Г айстри художнього слова
3. Установіть
вид римування у строфі
Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух...
О, тихше!
- Біль не вщух!
А перехресне
Б суміжне
В кільцеве
Г білий вірш
4. Філософська
думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа, утверджується у
поезії
А «Для вас, історики майбутні»
Б «Річний пісок, слідок ноги твоєї…»
В «Ніч... а човен — як срібний птах!..»
Г«Вчись у природи творчого спокою...»
5 Поезія «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» - взірець
А пейзажної лірики
Б громадянської лірикр
В інтимної лірики
Г філософської лірики
6 Прочитайте
уривок поезії Є. Плужника
Не заблукають з
хуторів лелеки, -
Хіба що вітер хмари нажене...
О друже мій єдиний, а далекий.
Який тут спокій стереже мене!
Твір написано
А хореєм
Б ямбом
В дактилем
Г анапестом
7. Визначте
художньо-виражальний засіб, використаний Плужником у фрагменті
Мудро на землі.
Як від озер,
порослих осокою.
Кудись на
південь линуть журавлі.
А метафора
Б епітет
В порівняння
Г риторичне запитання
8. Ознаки
душевного стоїцизму
А усвідомлення
зовнішнього спокою, урівноваженості
Б усвідомлення
краси природи
В усвідомлення
національної свободи
Г усвідомлення свободи слова
9. Ліричний герой поезії «Річний пісок, слідок ноги твоєї…», споглядаючи
осінній пейзаж, пригадує
А хвилини,
проведені з коханою.
Б відпочинок на
березі ріки
В літній вечір
Г на березі ріденький ліс...
10. Яку думку передає Плужник у строфі
Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?
А світ
такий глибокий і й незбагненний, але в
цьому його краса й привабливість
Б кохання — це
те велике, чим варто дорожити, що треба берегти.
В людське життя - це живий біль, жива рана, і
не треба її ятрити порожніми фразами.
Г потрібно і
вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї
природи, щоб не схибити, не піти манівцями.
11. Установіть відповідність між наведеними рядками і назвою твору Євгена
Плужника
1. Вір
і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний
шлях ступити з манівців?
2.Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час, — і всесвіт не тече...
І навіть цей
слідок ноги твоєї
Вже не хвилює
серця і очей...
3. I над нами,
й пiд нами горять свiти...
I внизу, i
вгорi глибини...
О, який же
прекрасний ти,
Свiте
єдиний.
4. Забудь про ті натхненні свята.
Що в них
росила землю кров!
Мовчи,
мовчи, душе підтята,
— Агов!
А «Для вас, історики майбутні»
Б «Річний пісок, слідок ноги твоєї…»
В «Ніч... а човен — як срібний птах!..»
Г«Вчись у природи творчого спокою...»
12. Установіть
відповідність між наведеними рядками і художньо-виражальним засобом,
використаним Є. Плужником у фрагменті
1. І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й
сказати б не зумів!
2 Не заблукають з хуторів лелеки, -
Хіба що
вітер хмари нажене...
3. Нiч... а
човен - як срiбний птах
(Що слова, коли серце повне!)
4. О, золоті
далекі будні
Серед родючих
вільних нив!
А метафора
Б оксиморон
В порівняння
Г епітет
16.03.2020.
Тема : Життя і творчість письменника Олександра Олеся Неоромантичні,символістські тенденції у творчості " З журбою радість обнялась "
23.03.2020.
Тема : Перлина інтимної творчості української поезії .Мотив краси кохання й молодості ."Чари ночі " " О слово рідне ! Орле скутий !
24.03.2020.
Тема :Драматичний етюд " По дорозі в Казку "Тема :Образ не слово поетичного модернізму .Узагальнення та систематиизація вивченого
Завдання
1.Вивчити біографію О.Олеся та записати у зошит хронологічну таблицю
2. Прочитати поезію та записати ідейний аналіз та художні засоби
3.Записати у зошит визначення "драматичний етюд " та прочитати його
4 Написати твір -роздум " Що для людини є щастя?"
5.Скласти кросворд за творчістю О.Олеся .
Шановні учні !!!!! Робіть творчі роботи !!!!!!!
31.03.2020
Тема : Суспільно -історичні умови розвитку української літератури XX століття."Розстріляне відродження "
Тема : Провідна роль поезії у 20-ті роки.
Життєвий та творчий шлях Павла Тичини.
Життєвий та творчий шлях Павла Тичини.
07.04.2020.
Тема : Феномен " кларнетизму " Збірка " Сонячні кларнети ".Поезія " Арфами ,арфами"
Тема : Поєднання тенденції символізму,неоромантизму ."О панно Інно" " Ви знаєте ,як липа шелестить ?".
Іноді дивуєшся, як щедро природа наділяє деяких людей талантами. Рясно
впала Божа благодать і на Павла Тичину. Поет був надзвичайно талановитою
людиною : він вільно володів
п’ятнадцятьма мовами , чудово малював , грав на
кількох музичних інструментах, був прекрасним співаком і диригентом ,
писав музику. Проте, маючи дар співака, музиканта і живописця, він став поетом.
Безперечно, в цьому немалу роль зіграв Михайло Коцюбинський, який підтримав
іскру Божу хлопця. А ще, можливо, доленосний вибір зумовлювався тим , що слово
має здатність відтворювати світ всіма засобами мистецтва: слово може і
змалювати, і озвучити, і розказати.
Сьогодні ми спробуємо торкнутися
дивного світу життя і поезії Павла
Тичини, відчути її серцем і осягнути розумом, переконатися у її неординарності
і полюбити.
Отже , починаємо знайомство із цим талановитим поетом. Постать
Павла Тичини в українській літературі – знакова. Адже з його поезією
асоціюється початок новітньої доби в національному мистецтві. Про трагізм долі поета ми дізнаємося, почувши
біографію поета.
Павло Тичина народився 23 січня 1891 р. в с.
Пісках на Чернігівщині. Мати Марія виховувала його з великим теплом і
добротою, а батько Григорій, сільський дяк і вчитель, навпаки, був дуже
вимогливим і суворим до сина. Змалку Павло виявляв здібності до співу, музики,
малювання й віршування. Коли йому виповнилося дев’ять років, батько віддав
хлопчика до монастирського хору в Чернігові, де він не тільки засвоював
мистецтво співу, а й здобував загальну освіту. Оскільки Павло був музично
обдарованим, то керівник хору доручав йому навчати нотних азів новачків, серед
яких був і Г. Верьовка, котрий у майбутньому прославиться на весь світ як
хоровий диригент і композитор.
З 1907 по 1913 р. Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії: тут
він
співав
у хорі; граючи в оркестрі, став найкращим кларнетистом; навчався малювання у
видатного художника М. Жука, який і ввів Павла в коло чернігівської
інтелігенції.
З 1911 р. П. Тичина відвідував творчі зустрічі, які організовував
М.
Коцюбинський у своєму домі.
1912 р. у «Літературно-науковому віснику» виходить друком перший твір
молодого
поета — вірш «Ви знаєте, як липа
шелестить…».
У 1913–1917 рр. юнак навчається на економічному факультеті Київського
комерційного
інституту, який через революцію не зміг закінчити. У цей час паралельно працює
в періодичних виданнях «Рада», «Світло», а також помічником хормейстера в
театрі М. Садовського.
Першу поетичну книжку «Панахидні співи» митець написав 1915 р. (вона
побачила світ лише 1993 р.).
У 1918–1919 рр. П. Тичина завідує відділом у газеті «Нова рада», працює в
журналі «Літературно-науковий вісник», мандрує Україною в складі капели
композитора К. Стеценка. Але головною справою його життя була поетична
творчість.
ПОЕТИЧНЕ САМОВИРАЖЕННЯ
1919 р. виходить друком поетична збірка «Соняшні кларнети», що стала одним з найбільших здобутків у
мистецтві ХХ ст. У ній П. Тичина оспівав світлу
енергетику
революційних подій в Україні, красу її духовного відродження, поєднав традицію
й новаторство; синтезувавши різні стилі, витворив свою неповторну манеру
поетичного мистецтва. Про це писав літературознавець
Ю. Лавріненко: «Хоча Тичину називають то
символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії
до справді притаманної йому панмузичності, проте він не вкладається в рамки
жодного “ізму”. Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні,
народнопісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії».
Дослідники називають неповторний стиль П. Тичини кларнетизмом (детальніше про
кларнетизм буде далі). Ознаки цього індивідуального стилю властиві найкращим
поетичним збіркам поета: «Соняшні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Замість
сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921).
Проте, починаючи зі збірки «Вітер з України» (1924), вони поступово
згасають.
Митець виконує замовлення партії, руйнуючи свій унікальний стиль. Про
соцреалістичні орієнтири поета — «оспівувати», «закликати» і «боротися» —
свідчать назви нових творів: «Ленін», «Партія веде», «Пісня про Сталіна»...
Влада за таку лояльність не могла не віддячити поетові: йому «дають» звання
академіка Академії наук УРСР, призначають на посаду директора Інституту
літератури АН УРСР, вибирають головою Верховної Ради УРСР, міністром освіти. А
про численні премії й ордени годі й згадувати. Ось як В. Стус охарактеризував
поета: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не
менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль
блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, замінивши
їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не
рости. Свіжого повітря до нього надходило дедалі менше й менше, аж поки поет у
Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина залишився жити й
мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції…У страшну добу сталінських
репресій одних письменників розстріляли, других заслали в концтабори, третіх
розтлили. П. Тичину репресували визнанням. Покара славою —одна з найновіших і
найефективніших форм боротьби з мистецтвом».
У соцреалістичному стилі було написано більшість творів у подальших збірках
поета: «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938),
«Сталь і ніжність» (1941), «Ми свідомість людства» (1957), «Комунізму далі
видні» (1961) та ін. П. Тичина. Дача артистів. 1922 р.
Теорія літератури
Павло Тичина
Поет Є. Маланюк ще 1924 р. так написав про талант П. Тичини та його духовну
катастрофу: «…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась… в окривавлений
жовтень ясна обернулась Весна...» Усе життя автор «Соняшних кларнетів» пам’ятав
ці гіркі слова, а незадовго до смерті зізнався: «Він (Маланюк. — Авт.) єдиний
мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Так воно й сталося… Від кларнета
мого пофарбована дудка осталась… Усі мені кадили (фіміам. — Авт.), а він один
сказав мені правду».
П. Тичина помер 16 вересня 1967 р., похований на Байковому кладовищі в
м.
Києві.
«ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ...»
(1911)
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
«Я твій», — десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Перший друкований вірш П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…»
побудований
на фольклорному паралелізмі: почуття людини («кохана спить») —
явища
природи («липа шелестить»). Вітаїстичним (життєствердним) пафосом
ця
поезія перегукується з «Чарами ночі» Олександра Олеся. У символістській
манері
ніч наділена магією, що захоплює у свої чарівні обійми думки й почуття
юнака. Провідний мотив вірша — гармонія світу в
єдності природи й почуттів
закоханої людини. Усе навколо людини творить
єдину картину щастя й торжества любові. Місяць, зорі, солов’ї — невід’ємні
атрибути інтимної лірики — символізують Усесвіт, пісню й кохання. Дідугани
(старі дерева) стають свідками народження ніжного й прекрасного почуття любові.
Творенню поетичної образності підпорядковані персоніфікації («сплять старі
гаї», «чують дідугани»), риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у
місячні весняні ночі?», епітети (весняні ночі, старі гаї). Автор змальовує
весняну ніч не детально, а штрихами — у цьому виявляються ознаки імпресіонізму.
«АРФАМИ, АРФАМИ...» (1914)
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися
гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітамиперлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями,
переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій!
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки, як дзвіночки,
жайворон, як золотий,
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітамиперлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи налита
щастям вкрай
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Ліричний вірш «Арфами, арфами…» П. Тичина написав під впливом поезії
символіста
М. Вороного «Блакитна Панна», який ви вивчали в 10 класі. Твору
властиві
асоціативність, мелодійність і символізм — ознаки кларнетизму. Асоціативність
зорових і слухових образів вражає: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію
арф; він просить кохану (а можливо, Україну чи весну): «Ой одкрий / Колос вій!»
— колос асоціюється з віями дівчини. У цій метафорі лунає заклик до молодої
людини вдумливо подивитися в майбутнє й бути готовим не тільки до злетів, а й
до поразок: «Сміх буде, плач буде / Перламутровий...» Поет ніби напророчив цим
віршем бурхливі зміни у світі — Першу світову війну, яка розпочалася того ж
таки 1914 р., відкривши шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям ХХ
ст.
Гімн весні, молодості, вірі в
щастя — провідний мотив поезії «Арфами, арфами…». У ній, як і у вірші «Блакитна Панна», постає
чарівний образ дівчини-весни. Вона приходить з квітами, життєдайними дощами,
громами й трав’яними пахощами. Цей образ творять епітети (золоті арфи,
перламутровий плач), неологізми (ніжнотонними, самодзвонними), порівняння
(поточки, як дзвіночки), асонанси (йде весна запашна, квітами-перлами
закосичена).
П. Тичина запозичив у М. Вороного й
спосіб розміщення поетичних рядків у формі сходинок, якими ніби стікають води
весняних струмків. Ритмомелодика досягається як римами, так і повторами
(арфами, арфами; думами, думами).
«О ПАННО ІННО, ПАННО ІННО!..»
(1915)
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз —
ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: «Ти рідну
стрів!»
І раптом — небо... шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
Ліричний вірш «О панно Інно…» належить до інтимної лірики П. Тичини.
Провідний мотив — переживання
героя за втраченим коханням, спогади про
нього. Юний поет закохався одночасно у двох сестер — Полю
й Інну Коновал.
Поля не
відповіла взаємністю на почуття П. Тичини. Смуток і самотність оселилися в душі
хлопця: «Я — сам. Вікно. Сніги…» Напевно, ці образи невипадкові: у вікно
виглядають в очікуванні коханої людини, а сніг асоціюється з холодом.
Неологізми передають тонке нюансування в почуваннях закоханого: любив
дитинно — щиро, захоплено й водночас наївно (по-дитячому); злотоцінно — дуже
цінуючи. Ліричний герой веде діалог сам із собою, запитавши в себе: «Любив?», —
поет спочатку відтворює атмосферу кохання (цвіли луги, шепіт гаю) і тільки в
останньому рядку дає ствердну відповідь: «Любив...» Розпач, драматизм, смуток
увиразнюють паузи (вісім разів ужито тире, половина з яких — авторські, і шість
разів — три крапки), повтори (сніги, сніги), діалогічність. Експресивності
додають і звукові засоби: асонанси а, і, о («О панно Інно, панно Інно! Я — сам.
Вікно. Сніги…»), алітерація звука [н] (цей приголосний ужито у вірші 33 рази!).
Щира любов поета до Поліни стала
поштовхом до створення ще одного
мистецького
твору — панно «Біле і чорне». Його автор — український модерніст
М. Жук.
Янгол з чорними крилами нагадує Павла Тичину, а з білими — Поліну Коновал.
Художник використав античний міф про Орфея й символіку квітів. У такий спосіб
він зобразив шлях до гармонії Всесвіту. Два світи — чоловічий і жіночий (чорне
і біле), вони не можуть існувати один без одного. Мелодія,
яку
грає чорний янгол, оживляє природу. А ось земля на задньому плані зорана,
але не
зігріта теплом любові, бо дівчина не відповіла взаємністю. Життєві шляхи
молодих
людей розійдуться, і невідомо, чи знайдуть вони своє щастя. А як
склалася
доля дівчат, у яких був закоханий Павло Тичина? За декілька років
Інна
померла через сухоти, а Поліна вийшла заміж за іншого хлопця. Цікаво,
що
пройдуть роки, — і дочка Поліни працюватиме в Київському музеї-квартирі
П.
Тичини.
Станіслав Тельнюк про вірш «О панно Інно...»
«Кожне слово — мов клавіш. Кожне
слово — мов інший звук, інший настрій. Все йде на нюансах. Цнотливо. Чисто. Без
жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати все враження. Вірш — мов
кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звука —
все це замінює благородство граней чистого скла... Для таких поезій потрібен
колосальний заряд почуттів. Такі поезії не пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною». Справді, інтимні вірші П.Тичини «самі
просяться в музику». Мелодії до них створили М. Вериківський, М. Скорульський
(«Ви знаєте, як липа шелестить...»), Г. Майборода («Гаї шумлять»), В.
Верховинець («Ми дзвіночки»), П.
Козицький ( «А я у гай ходила»), П. Синиця («Подивилась ясно...») і В. Морозов
(«О панно Інно...»).
«ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ...» (1918)
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть...
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ...
Революцію, як і весну, П. Тичина бачив в образі прекрасної дівчини. Але
чому ж
тоді поезія «Одчиняйте двері…» має трагічне звучання, не суголосна з
молодістю
й красою? Сумний мотив навіяний страшними наслідками захоплення влади
більшовиками — жорстокістю й кров’ю. Перша строфа зі світлими символами
(наречена — нове життя, національне пробудження українського народу; голуба
блакить — мир) протиставляється другій, що має трагічну тональність (горобина ніч
— нічна гроза з бурею; кров, тьма, дощ). Цією антитезою увиразнюється контраст
між світлими сподіваннями українського народу й страшними, кривавими наслідками
революції. Контраст властивий і кольоровій гамі, яку малює уява читача (голуба
блакить — шляхи в крові, тьма, дощ). Експресивності додають алітерація [р]
(двері, наречена, серце, хорали, горобина ніч, кров, незриданні сльози) та
асонанс о (голуба блакить, очі, хорали, горобина ніч, одчинились двері, шляхи в
крові, сльози, дощ).
Літературознавець А. Ніковський так писав про цю поезію: «Ефект цього вірша
заснований на церковній ремінісценції, на тому моменті, коли наречена входить,
а люди обертаються до дверей… Тичина скористався тим глибоким ефектом, котрий
походить від руйнації звичайної згадки: він ламає звичайну асоціацію й замість
ясного образу… дає чорний образ зливи, дикої бурі…» Контраст, напружені
переживання, антигуманна дійсність — ознаки експресіонізму. Власне,
переплетення символістської та експресіоністичної манер, кольоровий слух і є ознаками
синтетичного стилю П. Тичини — кларнетизму.
14.04.2020.
Тема : Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу .Уславлення борців за вільну Україну.Поезія " Памяті тридцяти "
Завдання:
Хронологічна таблиця.
Ідейний аналіз поезії.Виписати художні засоби.
Презентація " Розстріляне відродження "
Відео роботи надсилати на електронну пошту.
Шановні учні !!!!! Робіть творчі роботи !!!!!!!!Виконати тести Код доступу 256144
Поезія 20-х Код доступу 688128
Поезія 20-х Код доступу 688128
Немає коментарів:
Дописати коментар