12-Ф
12-Ф завдання на період карантину з української літератури
Тема: Автобіографічні мотиви " Слово ,чому ти не твердая криця"
27.04.2020
23.04.2020
Тема: Урок літератури рідного краю
Тема : Контрольна робота " Модерна українська проза"
Завдання
Підготувати проект за творчістю письменників рідного краю.
Виконати контрольну роботу
Підготувати проект про твори вивчені раніще ( презентація,відео,буктрейлер,відео роботу)
17.03.2020.
.Тема: Життя і творчість Ольги Кобилянської.
ЇЇ проза - зразок раннього українського модернізму.
Тема: Автобіографізм "Impromtu phantasie"
" Фантазія-експромт" Образ ліричної героїні новели-роздуму.
26.03.2020
Тема : Образи нових жінок -інтелектуалок : талановитої піаністки Софії,аристократичної Марти,пристрасної художниці Ганнусі у " Valse melancolique" ( " Меланхолійний вальс")
Тема:Роль образу мелодії вальсу у відтворенні внутрішнього світу героїнь.Глибокий психологізм та новаторство творів О.Кобилянськоїю
Завдання
1. Записатиу зошит хронологічну таблицю .Творчий доробок письменниці .
2. Прочитати новелу та записати сюжетний ланцюжок.
3. Записати символічні та знакові образи у новелі "Меланхолійний вальс ". Цитатну характеристику головних героїнь.
4. Написати творчу роботу на тему " Нові жінки " у творах О.Кобилянської
5.Прочитайте повість "Земля " її зміст і проблематика стане у пригоді при написанні власного висловлення на ЗНО
Для учнів
Прохання виконати завдання. Скоро буде підсумкова контрольна робота за творчістю письменниці.
Тема :В.Винниченко .Новела " Момент"-реалістичне змалюапння дійсності та філософського підтексту .
28.05.2020
Підсумкова контрольна робота
Урок узагальнення та систематизації.
25.05.2020
Тема:Драматичний етюд " По дорозі в Казку"
21 05.2020
Тема:Микола Вороний .Біографія."Блакитна Панна"," Інфанта"
Тема:О.Олесь.Біографія .Поезія митця
18.05.2020.
Тема:Урок розвитку мовлення .
14.05.2020
Тема:Образи матері Лукаша й Килини - антиподи Мавці
Тема:Симбіоз високої духовності і буденного прагматизму .Почуття Мавки та Лукаша.
07.05.2020
Тема:Урок виразного читання поезії Л.Українки
Тема: Драма -феєрія " Лісова пісня".Фольклорно -міфологічна основа.
04.05.2020.
Тема: Зображеня повені людських почуттів ." Стояла я і слухала весну"
30.04.2020
Тема:Збірка поезій " На крилах пісень"Неоромантизм,як основа естетичної позиції."Contra spem spero"Тема: Автобіографічні мотиви " Слово ,чому ти не твердая криця"
27.04.2020
Тема:Життєвий і творчий шлях Лесі Українки Альманах " З -над хмар і долин"
23.04.2020
Тема: Урок літератури рідного краю
Тема : Контрольна робота " Модерна українська проза"
Завдання
Підготувати проект за творчістю письменників рідного краю.
Виконати контрольну роботу
Підготувати проект про твори вивчені раніще ( презентація,відео,буктрейлер,відео роботу)
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Варіант І
І рівень
1.«Став
проти хмари, одна нога наперед і склав руки на грудях. Закинув назад бліде
обличчя і вперед похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла
на нього…так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді
гадюки». («Тіні забутих предків»)Це
портретна характеристика…
2. Хто
сказав: "“...маю пильнувать ватри, аби не згасла через все літо, то була б
біда!”?(«Тіні забутих предків»)
3.Чим закінчилася
бійка між ворогуючими сім’ями?(«Тіні забутих предків»)
4. Що означає метафора "залізна рука города " (
за новелою М.Коцюбинського "Intermezzo")?
5. Як герой новели
М.Коцюбинського "Intermezzo"відреагував на звістку про повішених
(«про ряд білих мішків»)?
6. Що таке імпресіонізм? Назвіть риси
імпресіонізму. Які риси імпресіонізму наявні
в новелі «Іntermezzo»?
7.Хто назвав Ольгу Кобилянську «пишною трояндою в
українському саду»?
8. Під
час знайомства з ким відбулося знайомство з музикою головної героїні новели «Impromtu phantasie» («Фантазія-експромт»)?
9.Про кого йде мова?
«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста
блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була
прегарно... А що в своїх постановах була скора й консеквентна…»
10. Кому з трьох героїнь новели «Valse mélancholique» належать слова «гордість - …се одинока зброя жінки,
якою вона справді може вдержатися на поверхні життя»?
ІІ рівень
Дайте розгорнуту відповідь на питання.
1. Охарактеризуйте образ ліричного героя з новели «Intermezzo».
2. Що нового принесла в літературу О.
Кобилянська своєю новелою «Valse melancoligue»?
3. Марта вбачає
щастя в сім’ї,
Ганна – в мистецтві, а в чому воно для Софії?
ІІІ рівень
Поясніть у чому
полягає автобіографічність новели «Меланхолійний вальс» О.Кобилянської.
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
«МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА
ПРОЗА (ЗА ТВОРЧІСТЮ М.КОЦЮБИНСЬКОГО
ТА О. КОБИЛЯНСЬКОЇ)»
Варіант ІІ
І рівень
1. М.Коцюбинський є представником
літературного напряму…
2.В
уривку: «Вона і перше любила пишно вбратись, а тепер навіть у будень носила
шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди
гнули їй шию» сказано про…
3. .Хто “...дряпавсь на
гору,... боровся з вітром,...хапався руками за камінь і все дерся на верх”?(«Тіні забутих предків»)
4.Про кого йде мова?
“Була се
слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим
поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали
її п’ятно старості.”
5.Кого мав на увазі ліричний герой, сказавши наприкінці твору «Ми таки
стрілися» ("Intermezzo") ?
6. Яка проблема не
порушується в новелі М. Коцюбинського «Intermezzo»?
7.Тема призначення митця у суспільстві розкрита у творі…
8. Хто є автором музичного твору «Impromtu phantasie» («Фантазія-експромт»)?
9. Кому з трьох героїнь новели «Valse mélancholique» належать слова «Я живу штукою і вона відволікає
цілковито мою душу…»?
10.Дайте визначення
новели. Назвіть характерні риси новели.
ІІ рівень
Дайте розгорнуту відповідь на питання.
1.
Розкажіть про історію виникнення повісті «Тіні забутих предків». Розкрийте
зміст назви.
2.
Розкрийте образ ліричної героїні та «музичну тему» у творчості Ольги
Кобилянської.
3. Назвіть провідні мотиви новел О.Кобилянської.
ІІІ рівень
В чому полягає краса повісті «Тіні забутих предків»? Поясніть.
17.03.2020.
.Тема: Життя і творчість Ольги Кобилянської.
ЇЇ проза - зразок раннього українського модернізму.
Тема: Автобіографізм "Impromtu phantasie"
" Фантазія-експромт" Образ ліричної героїні новели-роздуму.
26.03.2020
Тема : Образи нових жінок -інтелектуалок : талановитої піаністки Софії,аристократичної Марти,пристрасної художниці Ганнусі у " Valse melancolique" ( " Меланхолійний вальс")
Тема:Роль образу мелодії вальсу у відтворенні внутрішнього світу героїнь.Глибокий психологізм та новаторство творів О.Кобилянськоїю
Завдання
1. Записатиу зошит хронологічну таблицю .Творчий доробок письменниці .
2. Прочитати новелу та записати сюжетний ланцюжок.
3. Записати символічні та знакові образи у новелі "Меланхолійний вальс ". Цитатну характеристику головних героїнь.
4. Написати творчу роботу на тему " Нові жінки " у творах О.Кобилянської
5.Прочитайте повість "Земля " її зміст і проблематика стане у пригоді при написанні власного висловлення на ЗНО
Для учнів
Відео 1 Відео 2 Відео Підготовка до ЗНО
Повість " Земля "
Подивитися відео
Законспектувати статтю та зробити презентацію за творчістю О.Кобилянської
Виконати тест Код доступу 382811
Творчість Ольги Кобилянської: проблема психології надлюдини
На українському ґрунті ідею надлюдини у своїх творах втілювала буковинська письменниця Ольга Кобилянська
Психологія XX століття є передусім психологією особистості. Розвиток ідеї особистості призводить до виникнення ідеї надлюдини. Ідею надлюдини, яку розробив німецький філософ Фрідріх Ніцше, італійський учений П. Мантегацца відносить до екстазів могутності й діяльності. Він вважає, що ці екстази є найскладнішими, вони найважче піддаються визначенню, тому їх психологічний аналіз є дуже сміливим завданням.
У своєму міфі про надлюдину Ніцше впроваджує культ сильної особистості, яка наодинці бореться з вадами сучасності, й романтичну ідею "людини майбутнього". Філософія Ніцше вплинула на різні напрями західної думки XX століття - філософію життя, прагматизм, екзистенціалізм, а також на письменників кінця XIX - початку XX століття.
На українському ґрунті ідею надлюдини у своїх творах втілювала буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Народилася Ольга Юліанівна 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на Буковині в родині дрібного урядовця. Через складні матеріальні обставини закінчила лише чотири класи початкової німецької школи. В досить ранньому віці О. Кобилянська почала писати вірші німецькою мовою. Тією ж мовою написала перші свої оповідання. У 1886-1887 роках Кобилянська написала першу повість "Вона вийшла заміж", також німецькою мовою, але пізніше під впливом Софії Окуневської почала писати українською мовою, і згадана повість дістала в українському варіанті нову назву "Людина".
Повість "Людина" була надрукована в журналі "Зоря" у Львові (1894 p.). Досить яскраво показана психологія надлюдини в повісті "Царівна", яку Кобилянська почала писати в 1888 році в Кимполунзі, а закінчила в Чернівцях в 1895 році. Окрім "Царівни", психологічний аналіз надлюдини Кобилянська дала в збірці "Покора" (1899 р.) та повісті "Через кладку" (1905 p.).
Необхідно зазначити, що не лише Ніцше мав вплив на буковинську письменницю. В автобіографії "Про себе саму" Ольга Кобилянська засвідчує: "Західна культура впливала на мене своїми літературними творами. Готфрід Келлер, перед ним - Шпільгаген, виховуюча німецька повістярка Е. Марлітт, 3. Вернер, з скандинавців - І. П. Якобсен, пізніше - великий психолог Герман Банг, Гамсун, Гейєрштам і т. ін. Щодо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче (майбутнє. - І. Д)".
Про вплив Ніцше на творчість Кобилянської писали М. Грушевський, О. Маковей. Грушевський оцінюючи повість "Царівна", зазначав, що авторка "досить механічно" змодернувала свою "старосвітську історію про "сандрільону" - царівну-сирітку, що "поневіряла світом, таки доходить щастя" - при помочі національного і жіночого питання та філософії Ніцше".
Подібні думки були притаманні Осипу Маковею, який писав, що основна філософія Наталки з "Царівни", чи то Кобилянської, складається з двох тез: "аристократизм душі, вищі люди Ніцше" та "емансипація жінок". Ніцше, котрого читала останніми роками, мав добрий вплив на Кобилянську через те, що він навчив її дивитися на світ і людей з вищого, більш ідеального становища; він звернув її увагу на стиль взагалі, хоч ніхто інший, тільки той Ніцше сказав такий гіркий комплімент жінкам: "Як ідеш поміж жінки, бери батіг", - та проте, стверджує О. Маковей, він настроював її сильно й відважно.
Ідеї, які використовувала О. Кобилянська у своїх творах, запозичувалися не лише у творчих людей, котрі мали на неї вплив, вони черпалися також з особистого життя письменниці. Авторка "Царівни", зазначає М. Грушевський, засвідчила свій талант надзвичайно сильно в психології, адже більшість її творів написано з народного життя. І сама Кобилянська стверджувала: "Так майже кожний нарис має щось із справдішнього життя в собі. Не менше - і більші оповідання. Мої особисті переживання відігравали немалу роль в моїх писаннях. "Царівна" писана кровією мого серця".
Не є дивиною, що Кобилянська цікавилася філософією Ніцше, адже Ніцше вплинув на таких визначних європейської слави письменників, як Гавптман, Зудерман, Гальбе, Метерлінк, д'Аннунціо, Стрінберг, Ібсен, Брандес, Пшибишевський та інших. Влучні вислови автора "Заратустри" збагатили словесний скарб чи не кожної мови: "поза межами добра й зла", "ті, що їх багато, забагато", "переоцінка всіх цінностей", "жадоба сили", "надлюдина".
Найоригінальнішим поняттям філософії Ніцше є "надлюдина". Для "надлюдини" характерне: мужність, енергія, відвага; все те, що дає силу й що сильне. Для Ніцше надлюдина минулого - це Олександр Великий, Цезар, Август, Карл Великий, Цезар Борджіа і Наполеон. Як відомо, всі ці люди - люди енергії, дії. П. Мантегацца так описує екстаз діяльності й могутності великих геніїв дії: "Вони, можливо, провели все життя в очікуванні цього моменту зачарування, але цей момент був чудовою нагородою за весь піт і всю кров, які пролиті протягом їхнього життя.
Немає тієї тріумфальної арки, немає такого позолоченого трону чи лаврового вінка, які могли б принести внутрішню насолоду, яку переживає геній, перебуваючи в стані екстазу перед своїм витвором; багатовікове життя звичайних людей не може зрівнятися з однією такою миттєвістю, котру, можливо, не зміг би виміряти ніякий годинник у світі, але який помічається й поглинається людською свідомістю, як дощова краплина пожирається спраглою пустелею".
Що ж взяла Кобилянська як авторка "Царівни" від автора "Заратустри"? Один письменник може запозичити ідеї, техніку, сюжет, стилістичні манери, поодинокі фрази; у філософа - в основному ідеї. Окрім ідей Ніцше, які використовує Кобилянська у своїх творах, в обох авторів є деяка життєва схожість, їхнє життя багате не на зовнішні факти, а на внутрішні переживання. Ці внутрішні переживання найсильніше знаходять вихід на самоті. В листі болгарському письменникові-модерністу Петко Тодорову Ольга Кобилянська писала: "Я надто часто відчуваю, що поети найсамотніші люди. Я живу, як в заклятій казці, прикована до одного місця, і заодно мушу з глибини душі своєї черпати поживу і для духа свого".
Самотність - це батьківщина Заратустри. "Втікай, друже мій, у самотність!... де закінчується самотність, там починається торговище".
Самотня авторка "Царівни" заявляє в "Акордах": "Кожний чоловік раз у житті зупиняється і не знає, куди завернутися. Я свою дорогу знаю. То самота. Вона вп'ялила свої грізні, холодні очі в мене і моргає до мене. Я йду. Я тобі буду служити, ти велика безсердешна самото, пісні свої покладу у ніг твоїх. Усміхнися тоді".
О. Кобилянська, вслід за Ніцше, використовує тезу Дарвіна про боротьбу за існування як умову вищого розвитку організмів. Від Дарвіна йде й те, що Кобилянська надає великого значення спадковості. Письменниця часто нею намагається пояснити складні лабіринти людської душі. У творах Кобилянської дуже виразно проявляється аристократичність і небуденність героїв. "Всі вони, як не родові аристократи, "шляхетського походження", "гербові", то принайменше вибранці, Gluckskind-y", - зазначає дослідник творчості О. Кобилянської Л. Луців.
У своєму творі "Так казав Заратустра" Ніцше використовує такі терміни, як "вищі люди", "надлюдина", "поранковий", "полуднє" тощо. Так людське життя Ніцше порівнює з порами дня: "людина — це міст, а не мета, що вона щасливо тішиться своїм полуднем і вечором, як шляхом до нових світанків"; бажанням: "Це мій ранок, займається мій день: вставай, вставай, великий полудню!" - закінчуються промови Заратустри. Це порівняння використовує Кобилянська в повісті "Царівна".
Ось як відчувала головна героїня твору Наталка Верковичівна своє "полуднє". "Полуднє, - задзвеніло щось в ній, - полуднє... Так її полуднє зближалося, це відчувала вона всіма нервами, в ній співало щось тисячами голосів про нього, а її оточення заповідало його. Вона чулася такою сильною і здатною до життя, що, здавалося, для неї не існувало нічого, чого не могла би побороти!".
У повісті "Царівна" головна героїня Наталка, дискутуючи з Орядином, дійшла висновку, що всі люди майбутнього повинні тягнутися до ідеалу; ставати "вищими людьми"; "людина, яка зрікається боротьби, зрікається великого життя".
В образі Наталки Верковичівни ("Царівна") Кобилянська психологічно обґрунтовано створила образ людини, яка, зазнаючи болючих розчарувань, страждаючи від несприятливих обставин, не занепадає духом, а вірить у високе своє призначення, прагне до якнайширшого вияву власних багатих духовних сил, висловлює сміливі - як на той час - думки про призначення та обов'язок людини, зокрема жінки.
Вдаючись до форми щоденникових записів - своєрідної розмови героїні з собою, - Кобилянська розкриває світ думок і почуттів "Царівни", яка не може змиритися з філістерськими поглядами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інтелігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджуючи думку: "Свобідний чоловік із розумом - це мій ідеал".
Безперечна заслуга Кобилянської полягає в тому, що вона ввела в українську літературу нові типи людей етично-естетичного спрямування, а вслід за тим зуміла розкрити основні риси та особливості психології надлюдини. Іван Франко в "Молодій Україні" зазначив, що в усякому разі "Царівна" - це перша у нас повість, основана не на інтригах і любовних пригодах, а на психічному аналізі буденного життя пересічних людей.
Серед групи молодих письменників, вихованих на взірцях європейської літератури, Франко виокремив Ольгу Кобилянську, яка "головну вагу творчості поклала на психологію, головною метою твору штуки (мистецтва. - І. Д.) зробила розбудження в душі читача певного настрою способами, які подають новочасні студії психології і так званої психофізики".
Таким чином, Ольга Кобилянська вдало втілила у своїх творах образ сильної особистості, яка попри несприятливі обставини не занепадає духом, а прагне до самоствердження. Ідеї, сформульовані Кобилянською в художніх творах, значною мірою заповнили дефіцит у царині професійного психологічного знання.
Прохання виконати завдання. Скоро буде підсумкова контрольна робота за творчістю письменниці.
Виконати тест Код доступу 929995
30.03.2020
Тема : Життя і творчість Василя Стефаника
02.04.2020
Тема : Новаторство письменника .Психологічне розкриття теми еміграції у новелі " Камінний хрест
Тема : Драматизм конфлікту .Ідея єдності Івана Дідуха з рідною землею.
Тема : Драматизм конфлікту .Ідея єдності Івана Дідуха з рідною землею.
06.04.2020
Тема :Багатозначність символічних образів .
Тема: Урок показласного читання .В.Стефаник."Марія"
09.04.2020
Тема:Останній танець івана Дідуха , як символ трагізму прощання з рідним краєм.Тема: Урок показласного читання .В.Стефаник."Марія"
Завдання
1. Записати хронологічну таблицю .
2.Прочитати новелу " Камінний хрест " та записати сюжетний ланцюжок .
3.Записати паспорт твору та головних героїв
Для учнів
Літературний диктант ( письмово)
1 Назвіть місце народження Василя Стефаника?
2 Хто з батьків письменика був людиною сурової вдачі яку всі боялися?
3 Яку василь Стефаник здобував професію ,яка булла недодуші ?
4 Чому несклалося щасливе сімейне життя ?
5 Прихильником якого літературного стилю був Василь Стефаник ?
6 Більшість творів письменника написані у жанрі?
7 найбільше емігрантів було до ?
8 Іван Дідух з власної волі хотів емігрувати чи?
9 Як у селі називали головного героя?
10які обрози у творі є символічними ?
11 з ким автор порівнює головного героя ?
12 назвіть основну тему твору ?
Записати у зошит
Записати у зошит
Елемент композиції
|
Епізод твору
|
Експозиція
|
Гості пригощаються, ведуть розмови. Іван з Михайлом співають, як у молоді літа.
|
Зав’язка
|
Прихід гостей до хати Івана. Прощання з односельцями. Зізнання Івана у тому, що самому тоскно на душі.
|
Екскурс в минуле
|
Розповідь Івана про те, як сини дійшли до думки про виїзд. "Два pоки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада...". Він дуже жалкує, що молодь не хоче триматися землі своїх пращурів.
|
Розвиток дії
|
Розповідь про повернення Івана Дідуха з 10 років служби у війську, про горб, що залишився йому у
спадок. Тяжка праця на горбі.
|
Кульмінація
|
Односельці проводжають сім’ю Дідухів. Іван іде танцюючи. Уся процесія зупиняється біля хреста, що Іван поставив на горбі. Чоловік каже жінці, щоб знала, що там викарбувані їхні імена.
|
Розв’язка
|
Син нагадує батькові, що пора виходити. Люди плачуть. Іван з дружиною пускаються в танок. Сини силоміць виносять обох з хати.
|
Твір-роздум виконуємо письмово у зошиті .
13.04.2020.
Тема :Життя і творчість ,громадська та поліьтична діяльність Володимира Винниченка .
Завдання :
Прочитати новелу "Марія " та написати твір -відгук про твір на тему "Чи вразила мене вразила жіноча доля "
Ознайомитися з творчістю В.Винниченка за записати у зошит конспект за планом .
1.Біографія письменника (хронологічна таблиця)
2.Творчий доробок митця.
3.Істрорія створення першого фантастичного роману "Сонячна машина "
4.Винниченко та політика УНР.
Біографія
Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) - письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918-1919) Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена. У своїх спогадах Розалія Винниченко писала, що Володимир народився у робітничо-селянській родині. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокією Павленко. Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком народився лише Володимир. У народній школі Володимир привернув до себе увагу своїми здібностями. Вчителька переконала батьків, щоб продовжувати освіту дитини. Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. Його українська вимова, бідний одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали у дітей російської або зрусифікованої буржуазії ворожість. Тому були і бійки з учнями, і розбивання шибок. У старших класах він бере участь у революційній діяльності, пише революційну поему. Повз увагу керівництва гімназії це не пройшло — карцер, виключення з гімназії. Однак думок про навчання він не залишає. Одягнений в українське вбрання, у сивій шапці і з кийком у руці приходить на здавання іспитів екстерном у Златопiльську гімназію. Доля на цей раз усміхнулася — Володимир одержує диплом. Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію «Студентська громада». 1902 року його заарештовано і посаджено до міської в’язниці. Через недостатність доказів було випущено. На нього чекало виключення з гімназії. Через деякий час — знову арешти, втечі, партійна робота, написання книг та брошур на революційні теми. Революція 1917 року застає Винниченка в Москві. Упродовж трьох років, змінюючи різні посади, Винниченко прагне принести якнайбільшу користь Україні, її народові. Хоча вважав себе марксистом, але світогляд перебував під впливом гуманізму й західного лібералізму. Гуманізм більшовикам був ні до чого. За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти». Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав І.Франко в рецензії на збірку оповідань В.Винниченка «Краса і сила» (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка». Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з’їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом». Політичну діяльність він продовжував у Чехословаччині, Парижі, Франції… Науковці стверджують, що він на перших порах підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, з групою російських літераторів — Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом «Скифы». Перу Винниченка належить і проект програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту». На жаль, об’єднати розбиті емігрантські групи не вдалося. «Власне тепер я все більше й більше відчуваю самотність: від антибольшевицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим, яка підтримувала б мене», — записав він 31 серпня 1925 року. І все більше зосереджується на літературній діяльності. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера», сценарій якого побудовано на п’єсі В.Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси «Над». Ще раніше його п’єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п’єс обговорювали з драматургом К.Станіславський і В.Немирович-Данченко, М.Садовський і Г.Юра. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» поставив «Чорну пантеру і Білого Медвідя» за участю режисера-постановника Гната Юри. Але звернімося до сучасних досліджень творчості Володимира Винниченка. «Коли уважно прочитали його твори, — пише в журналі «Сучас-ність» Данило Гусар Струк, — Винниченко не проповідував ні крайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальності, ні проституції, ні брехні, ні вільної любові, ні звіриного відання хоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать так прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки. Якби він жив сьогодні, він напевне проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як родження дітей в пробірці чи штучне запліднення, як материнство за допомогою матері-сурогата. Та його сюжети — це лише приклади того ілюстрованого матеріялу, за який його ганили, а якого він уживав, щоб перевірити суттєве: а саме, до якої міри люди вірять в те, що проголошують, до якої міри сьогоднішні Ляерти хочуть і можуть жити в згоді з повчанням старого Полонія: бути вірним самому собі. Вислід сьогоднішніх його експериментів, мабуть, був би такий самий». Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Настав час для повномасштабного видання його творів, осмислення неперевершеного літературного надбання. Бережімо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…»
Становлення майбутнього громадського і політичного діяча
В.Винниченко вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). У Львові В.Винниченко провадить партійну роботу. За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордон був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.
Він активно публікується у партійних газетах «Праця», «Селянин» і пише брошури й книги на революційні теми [3]. В.Винниченка арештовано і як дезертира і революціонера його посадили у військову в'язницю - київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне "злочинство" - провіз нелегальної літератури - він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська революція - революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.
У в'язниці В.Винниченко пише низку літературних творів. Пізніше, після публікації написана ним в цей час повість «Голота» одержала першу премію «Кіевской Старины». Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.
Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші. В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в «знамениту» Лук'янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з'їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява «Чесноти з собою» в російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912 р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з'їзд у лісі [9, с.15]. На початку Першої світової війни В. Винниченко вернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
Керівник уряду Центральної Ради 1917 - 1918
За влучним висловом М.Жулинського, В.Винниченко - це «людина, розіп'ята на хресті політики [16, с.100]».
Як політичний і державний діяч - неоднозначна і суперечлива постать, постійно перебував мовби в подвійному колі: визволення соціальне - і національне; ідея соціалістична - й ідея національна. «Я прийшов до Центральної Ради від плугів, сокир, від селянських тайних сходин, від робітничих організацій, від тюрмів, підпілля, від злиднів, поневолення. І тому так само натурально, що я не тільки теоретично розумів, але й органічно, кровно відчував вагу не тільки національного, але й соціально-економічного визволення працівних мас українського народу… [3, с.112]».
У 1916 р. Винниченко живе в Москві, видає і редагує журнал «Промінь». У 1917 р. повертається до Києва, стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду - Генерального Секретаріату, генеральним секретарем внутрішніх справ, очолює українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії [18, с.38].
В.Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень.
Крім В. Винниченка, який водночас був і генеральним секретарем внутрішніх справ, до складу уряду входили Б. Мартос - генеральний секретар земельних справ, С. Петлюра - генеральний секретар військових справ, В. Садовський - генеральний секретар юстиції, І. Стешенко - генеральний секретар освіти, всі - члени соціал-демократичної партії. С. Єфремов був генеральним секретарем міжнаціональних справ (соціал-федераліст), П. Христюк - генеральним писарем (соціал-революціонер), М. Стасюк - генеральним секретарем продовольчих справ (непартійний соціаліст, згодом - соціал-революціонер) і Х. Барановський - генеральним секретарем фінансів (позапартійний) [20]. Тобто з дев'яти членів першого складу Генерального секретаріату п'ятеро були соціал-демократами, що накладало на партію та її лідера В. Винниченка значну відповідальність і водночас вимагало від них великого такту у стосунках з іншими партіями, більшістю членів ЦР, щоб заручитися їх підтримкою.
За часів становлення молодої Української Держави, роботи Генерального секретаріату перед В.Винниченком, членами його уряду, в цілому перед ЦР постало багато питань, які вимагали негайного розв'язання. Яким мають бути статус, структура, функції, права і обов'язки новоутвореного виконавчого органу? Де взяти тисячі досвідчених, грамотних і національно свідомих людей на урядові посади в усіх інституціях, починаючи від міністрів й закінчуючи діловодами в канцеляріях? Як їх утримувати? Гостро стало питання і про розміщення урядових установ. Вся резиденція уряду складалася з двох невеликих кімнат у Педагогічному музеї.
В. Винниченко - автор урядових документів
В.Винниченко - автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. З них досить чітко простежується еволюція його поглядів від «культурно-національної автономії» України в складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності. Відродження української нації, розбудова української державності - надихали патріотів на значний ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави.
Першим документом, який певною мірою визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В.Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні ЦР вже 26 червня. Основою для підготовки зазначеної Декларації став I Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя».
Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В.Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний шлях. Демократична («народоправча»), соціальна республіка (а саме такою, за задумом і сутністю, й була УНР) і донині залишається оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють передові соціуми. Інша річ, що не лише з вини В. Винниченка (хоча вона очевидна, а відповідальність як глави уряду, керівника держави - природно, першочергова) накреслені плани державотворення зазнали фіаско.
І все ж - незаперечно, що народоправчий лад, моделі демократичної республіки, республіки трудового народу, тобто соціально орієнтованої держави, незрівнянні ні з історичним анахронізмом авторитарно-монархічного гетьманату («малоросійської України»), ні з аморфно-деструктивною корпоративно-клановою отаманщиною С.Петлюри - альтернативними для свого часу державотворчими варіантами, запропонованими українству й суспільно апробованими, врешті - відкинутими. І як революціонер, політик та державотворець В.Винниченко виявляв у даному разі виняткову послідовність, наполегливість. Доведеться визнати, що В.Винниченко був значно прагматичнішим і реалістичнішим політиком, аніж його подають (дехто взагалі заперечує наявність у нього таких рис) [25, с.3].
Обґрунтовуючи найважливіші положення Декларації Генерального секретаріату, В. Винниченко підкреслював, що до певного часу головним завданням ЦР було об'єднання українських демократичних сил на ґрунті національно-політичних домагань. Та бурхливі політичні процеси, що відбувалися в Україні, висунули нові вимоги. Одних лише національно-політичних домагань стає замало. Український народ повинен був об'єднатися і для розв'язання економічних та соціальних проблем. Ось чому, за словами В.Винниченка, ЦР мала поширити свою платформу, стати національним парламентом, в якому освітлюються і вирішуються усі питання, що висуває життя [20].
Генеральний секретаріат, як виконавчий орган ЦР, мав охоплювати і оперативно вирішувати усі фінансово-економічні, військові, освітні та інші потреби Української держави. Виходячи з цього, голова Генерального секретаріату визначив основні обов'язки, функції і плани діяльності кожного секретаріату.
У Декларації Генерального секретаріату передбачалося: організувати перебудову місцевої і загальнокрайової адміністративної влади з їх органічним зв'язком із ЦР; розробити основи фінансової політики; забезпечити українізацію та демократизацію судових органів, розробити законопроекти, які б відповідали автономному устрою в Україні; зосередити у своїх руках управління шкільною освітою, видання підручників, підготовку вчителів; здійснювати відповідну діяльність з об'єднання всіх національностей, що проживали в Україні; проводити необхідну роботу з українізації війська як в тилу, так і на фронті; підготувати проект земельного закону та забезпечити автономію України в продовольчій справі.
Отже, Декларація Генерального секретаріату, яку оприлюднив В.Винниченком, була підтримана більшістю членів ЦР, вона закладала перші підвалини для розбудови Української держави у XX ст. Вона стала основою для розмежування законодавчих і виконавчих функцій органів влади, була надзвичайно вдалим актом політичного тиску на Тимчасовий уряд. Хоча основні положення Універсалу і Декларації передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.
Для вирішення умов порозуміння вже через кілька днів до Києва прибула поважна делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів: Керенського, Терещенка, Церетелі. За короткий час між ними, М. Грушевським, В. Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені інтенсивні переговори. Як згадував В.Винниченко, вони проходили «трудно, з недовір'ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше». З українського боку у переговорах ключову роль відігравав В.Винниченко, поміркована лінія якого посилилась особистісними стосунками з соціалістом І.Церетелі.
Голова Генерального секретаріату та його колеги у переговорному процесі міцно трималися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. В результаті довгих нарад і дебатів з міністрами В.Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР, у якому відбивалися зміст і характер угоди. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи голова Генерального секретаріату В.Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня в залі Педагогічного музею [20].
Таким чином, завдяки величезним зусиллям В.Винниченка, шляхом переговорів і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який взяв на себе тягар відповідальності у стосунках з Тимчасовим урядом, був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом [25, с.3].
В. Винниченко добре усвідомлював, що «героїчний період нашого відродження ще не скінчився», треба нарощувати темп, використовувати найменші можливості, шукати компроміси, хоча психологічно важкі і, здавалося, нескінченні переговори з Тимчасовим урядом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності України. Він знову їде до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату та його статуту. Впродовж кількох днів В. Винниченко і члени делегації Х. Барановський та М. Рафес чекали аудієнції у приймальні прем'єр-міністра. Нарешті їх було прийнято заступником прем'єра М. Некрасовим та міністром внутрішніх справ М. Авксентьєвим у присутності двох юристів-консультантів - В. Нольде і О. Гальноріна, які виявилися головними дійовими особами переговорів. В. Винниченко згодом писав, що «позиція уряду стала зрозумілою з першого засідання. Петроград не приховував, що хоче скасувати угоду від 3 липня й обмежити українські здобутки до найменшого мінімуму» [20].
Категоричне заперечення викликав Статут Генерального секретаріату, який був затверджений ЦР і названий першою конституцією України. Тимчасовий уряд відхилив його, замінивши новим документом під назвою: «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Повноваження Генерального секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Кількість секретарств скорочувалась з 14 до. З компетенції Генерального секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до інструкції ЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.
Українська делегація протестувала проти зайнятої Тимчасовим урядом позиції, вимагала затвердити Статут, відстоювала кожне його принципове положення. Вже після перших засідань В. Винниченко і члени делегації хотіли перервати переговори і їхати до Києва. Продовження переговорів у такій обстановці давалися нелегко. «З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти сих людей? - писав він. - Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само, як і відносини членів делегації. Але справа йшла не про інтереси тої чи іншої людини. Отже, не особисті почування й взагалі непочування повинні були вирішувати наше поводження. Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цинічно висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття».
Врешті-решт прем'єр О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», скріплену також підписом міністра юстиції, що надавало їй статусу нормативно-правового акта, обов'язкового до виконання місцевими органами в Україні. О.Керенський жодного разу не прийняв В. Винниченка, всіляко уникаючи зустрічі з ним. Згодом Володимир Кирилович з гіркотою напише: «Замість конституції - інструкцію» отримала Україна від Тимчасового уряду і Керенського, який, перебуваючи у Києві два місяці до того, давав широкі обіцянки лідерам ЦР [20].
Виснажлива боротьба з російськими демократами, які після повалення царизму люто вчепилися у відстоювання «єдиної і неділимої» влади, приводить В.Винниченка до висновку: там, де виникає українське питання, закінчується російська демократія.
Більшість членів ЦР негативно сприйняла «інструкцію». В центрі гострої критики опинилася українська делегація, що повернулася до Києва і в першу чергу сам В.Винниченко. На них була покладена значна частина вини за невдачу на переговорах, сипалися дошкульні й часто безпідставні звинувачення в нетвердості, невмінні, недостойному поводженні в міністерських передпокоях, навіть таємній зраді. Дебати в Малій раді тяглися два дні. 5 серпня розпочалася шоста сесія ЦР, яка майже повністю була присвячена обговоренню «Інструкції Тимчасового уряду» і пошуку виходу з ситуації, що склалася. Перелом в ході дискусії відбувся 7 серпня, коли з великою промовою на засіданні виступив В.Винниченко. На початку виступу він заявив про свою відставку з посади голови Генерального секретаріату. Далі, виступаючи як член соціал-демократичної фракції, він наводив переконливі докази необхідності прийняття «інструкції».
«Порівнюючи з тим, чого ми домагалися два місяці тому, коли хотіли признання тільки принципу автономії та призначення комісара для України, то тепер ми маємо фактичну автономію і Генеральний секретаріат, - наголошував В.Винниченко. - В такім самім розумінні трактується наша справа, автономія України, у французьких та німецьких газетах». Доводячи корисність такої установи, як Генеральний секретаріат, В. Винниченко переконував, що за його допомогою легше буде проводити консолідацію національно-демократичних сил, вести боротьбу з контрреволюцією, яка досить сильна в Україні, і допомагати проведенню виборів до Всеукраїнських установчих зборів, які й визначать майбутню долю України - автономність чи самостійність [5, с.63].
Ситуацією, що склалася внаслідок формальної відставки уряду, скористалися політичні конкуренти УСДРП з українських партій, насамперед соціалісти-революціонери, які все більше тяжіли до російських лівих есерів. Вони розгорнули проти В.Винниченка широку кампанію політичної компрометації, маючи на меті домогтися його відставки. Пристрасті розгорілися 10 серпня на засіданні Малої ради. Есер М. Ковалевський подав запит до голови Генерального секретаріату В. Винниченка з приводу його інтерв'ю кореспондентам французьких газет у Петрограді про український національно-визвольний рух. Свідомо або випадково у газетах було перекручено його зміст. Йшлося про те, начебто більша частина членів ЦР має германофільську орієнтацію. Після М.Ковалевського з цього приводу до В. Винниченка звернувся з запитом від фракції націонал-революціонерів М. Любинський з оголошенням заяви своєї партії, яка слова В.Винниченка «…рахує глибокою образою для Української Центральної Ради і просить Комітет Центральної Ради запропонувати тов. Винниченкові дати пояснення у цій справі і вказати тих членів Центральної Ради або ті факти, які він мав на увазі при розмові з кореспондентами газет» [20]. Ця далекосяжна провокація набула такого розголосу, що В.Винниченкові довелося дати пояснення не лише в ЦР, а й Тимчасовому урядові. В телеграмі до Петрограда він рішуче заявив, що не висловлював таких думок, які накидає йому кореспондент французької газети. Пояснював це Винниченко або злим умислом, або ж поганим знанням журналістом російської мови. Заслухавши пояснення В.Винниченка, есери нібито погодилися з ним, але вже наступного дня знову внесли на розгляд Малої ради проект постанови про відставку Генерального секретаріату. Більшістю голосів пропозиція есерів була відхилена. В. Винниченко погодився забрати свою заяву і приступити до реконструкції уряду.
Можна стверджувати, що над українською революцією нависла реальна загроза. Крім внутрішнього фактора, цьому сприяв і контрреволюційний виступ генерала Л. Корнілова. Саме в цьому контексті кардинальне значення мало питання про те, хто очолить Генеральний секретаріат. Такою особою, на переконання більшості членів ЦР, залишався лише В. Винниченко. Навіть фракція українських соціалістів-революціонерів усвідомила, що в даний момент альтернативи йому не існує. На засіданні Малої ради вона зобов'язалася не чинити перешкод його діяльності. В. Винниченку знову запропонували очолити уряд. Згодом Володимир Кирилович писав, що в тій критичній ситуації він не повинен був відмовитися, і «міністерську» кризу було залагоджено. Тимчасовий уряд, попри свого негативного ставлення до В.Винниченка, все ж 1 вересня змушений затвердити склад Генерального секретаріату на чолі з ним [11, с.28].
Таким чином, ціною величезних зусиль В. Винниченку вдалося створити легітимний Генеральний секретаріат і надати йому відповідного юридичного статусу. Це відкривало формальні можливості його офіційної діяльності. Залагодивши справи з Тимчасовим урядом, В.Винниченко з головою занурюється в роботу Генерального секретаріату. Вже через кілька днів він направляє розпорядження губернським комісарам, яких зобов'язав повідомити всім урядовим і громадським організаціям і установам, що губернські та повітові комісари, а також їх помічники «є однині органами влади Генерального секретаріату і як такі повинні лишатися на своїх місцях». В.Винниченко попереджав, що ніхто, крім Генерального секретаріату, не має права усувати комісарів та їх помічників з посад. 24 вересня майже всі газети вміщують заяву В. Винниченка, в якій він сповіщав народ України, що найвищий орган крайової влади в Україні - Генеральний секретаріат, беручи владу в свої руки, зараз працює над своєю внутрішньою структурою.
За чотири наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В.Винниченка відбулося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Оприлюднюються звернення, заяви, ноти, меморандуми, роз'яснення з питань внутрішньої і зовнішньої політики, інтенсивно готуються законопроекти [11, с.54].
Активізація діяльності Генерального секретаріату, перебирання на себе управлінських функцій, жорстке реагування на спроби деяких міністерств, обминаючи Генеральний секретаріат, безпосередньо зноситися з місцевими органами влади в Україні створювали напруженість у стосунках між Петроградом і Києвом, викликали взаємну недовіру. Особливої гостроти набув конфлікт з ухвалою ЦР про скликання Українських установчих зборів з метою остаточного визначення державного устрою України. Особиста позиція В. Винниченка викладена ним у газеті «Народна воля» 12 жовтня 1917 р.: «Українські Установчі збори будуть рішати, що для нашого народу найкраще: федерація, конфедерація чи повна самостійність. І тепер ми не можемо присягатись, що не вийдемо ніколи з російської імперії, коли за 200 літ нашого перебування в цій імперії немає з нею тісного зв'язку».
В.Винниченко, дізнавшись про різко негативну реакцію з боку Тимчасового уряду на ухвалу про скликання Українських установчих зборів, вирішив пом'якшити враження Петрограда. На засіданні Генерального секретаріату 17 жовтня було заслухано і остаточно ухвалено текст заяви Секретаріату в справі Українських установчих зборів та доручено голові Генерального секретаріату оголосити її на засіданні Малої ради. У заяві, яку написав і оприлюднив В. Винниченко, йшлося про те, що Генеральний секретаріат, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самовизначення, тим самим визнає і за українським народом право виявити свою волю на Українських установчих зборах. Разом з тим Генеральний секретаріат буде вести свою роботу в напрямі «єдності Російської Федеративної республіки» [10]. Цей демарш В.Винниченка, який мав засвідчити лояльність Генерального секретаріату до уряду, не пом'якшив реакцію правлячих кіл Росії. За повідомленням кореспондента газети «Русское слово», Тимчасовий уряд вирішив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, віддати його членів під суд за сепаратизм та участь у скликанні Установчих зборів, а також викликати В. Винниченка для пояснення у цій справі.
На засіданні Генерального секретаріату 21 жовтня обговорювалося питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І. Стешенка й О. Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. За скупими словами протоколу засідань неможливо точно відтворити перебіг обговорення цього питання. Оскільки було ухвалено рішення про подання до преси «певних відомостей в цій справі», можна передбачити, що розглядалися різні варіанти і можливі ситуації, які чекали на В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Як згодом з'ясувалося, тривожні настрої в українських урядових колах були недаремні. У Петрограді розроблявся план придушення української революції, який передбачав арешт В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Та по приїзді В. Винниченка і його колег у столицю там почали відбуватися події, що привели до захоплення влади більшовиками. На тому, - згадував В. Винниченко, - й скінчилися відносини українського уряду з «демократичним» Тимчасовим урядом. Телефонні повідомлення про переворот у Петрограді надходили до Києва з другої половини дня 25 жовтня.
Наступним кроком В.Винниченка було звернення Генерального секретаріату «До війська і громадян України». В ньому сказано, що всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням». Конкретні і рішучі кроки В. Винниченка у справі організації роботи уряду, його особиста впевненість і активність сприяли подоланню розгубленості серед української політичної еліти та спрямували зусилля ЦР на продуктивну роботу. Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального секретаріату на всі губернії України, припинення військових дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу КВО і т.п. Паралельно з цим особливо продуктивною діяльністю глави уряду України стала підготовка нормативних і законодавчих актів. В. Винниченко особисто розробляв найважливіші законопроекти і програмові документи Генерального секретаріату. За його поданням ухвалювалися численні резолюції, різні рішення, які мали доленосне значення для розвитку української революції.
Наприкінці грудня 1917 р. і на початку січня 1918 р. становище в Україні загострювалося. З одного боку, Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною і направив свої збройні сили в Україну, з іншого - українські соціалісти-революціонери встановили зв'язки з лівими есерами Росії, які підтримували більшовиків, з метою перебрання в свої руки Генерального секретаріату. Маючи найбільшу фракцію в ЦР, для есерів це не складало великих труднощів. Але і раніше, і в цей період найбільшою перепоною для них лишався В.Винниченко. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення.
Тому есери використовували найменшу можливість для дестабілізації роботи уряду і ЦР з метою усунення В. Винниченка від влади. Про це свідчить й перехоплена у Києві телеграма, яку ще у грудні надіслав з Петрограда більшовицький комісар національних справ Й. Сталін до м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусія) одному з більшовицьких делегатів - Карахану. В цій телеграмі, між іншим, говорилося: «Изнутри Раду взрывают левые эсеры, действующие в контакте с петроградскими коллегами, у них уже две трети в голодной Раде. По имеющимся у нас данным в ближайшем будущем Винниченко будет сменен левым эсером». Передбачення Й.Сталіна справді незабаром здійснилися. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу [4, с.35]». Її виконавчий орган - Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду народних міністрів. 11 січня на засіданні Малої ради, де вперше оголошувався Універсал, присутні вітали М. Грушевського і В. Винниченка оплесками. А вже наступного дня українські есери почали вимагати, щоб представники українських соціал-демократів, «які ведуть керуючу роль в міністерстві, уступили місце представникам українських соціалістів-революціонерів». Під час цього виступу В. Винниченка не було на засіданні Малої ради. Тому від імені соціал-демократичної фракції виступив її керівник О. Гермайзе, який піддав політику есерів нищівній критиці, звинуватив їх у тому, що з переляку перед більшовиками вони перехоплюють їхні гасла і «тим самим думають врятувати своє становище. Стоячи перед фактом політичного переляку, перед фактом капітуляції і торгу іменами, - сказав на закінчення О. Гермайзе, - ми відкликаємо наших товаришів з Ради народних міністрів». 15 січня В. Винниченко вручив М. Грушевському подання про відставку свого кабінету міністрів. 18 січня Мала рада вимушена була його прийняти і доручила формування нового уряду есеру В. Голубовичу [20].
Перебуваючи у вирі політичного життя на посаді голови уряду України, В. Винниченко допускав помилки, прорахунки, утопізм у досягненні поставленої мети, які з часом сам же і викривав. У пам'яті українського народу він залишиться також людиною, яка була вимоглива до себе, найвище за все ставила чесність і моральність у великій політиці. Вся його діяльність і помисли спрямовувалися на питання - як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обшири існування, розбудити національну свідомість. Він справляв значний вплив на перебіг історичного процесу в Україні. Про це добре знали як в Тимчасовому уряді, так і в керівництві Раднаркому РСФРР. Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений евакуюватися до Житомира. В. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил» [6, с.59]. Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але авторитет і вага постаті В. Винниченка були настільки незаперечні, що його, не дивлячись на відмову співпрацювати з П. Скоропадським, швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову переходить до активної політичної діяльності.
На посаді голови Директорії
У серпні 1918 р. В.Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу - Директорії, головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбулося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Директорії В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чехівському очолити РНМ УНР.
В цей же час В. Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі В.Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. Згодом між ним і С.Петлюрою, який теж входив до Директорії і очолював військові формування УНР, загострилися суперечності. В.Винниченко відстоював необхідність орієнтації на радянську Росію, а С. Петлюра вів переговори з представниками Антанти. Відсутність єдиної позиції серед Директорії змушувала В. Винниченка кілька разів просити ЦК УСДРП відкликати його з поста голови. В той час ні В. Винниченко, ні голова уряду В.Чехівський практично не контролювали ситуації, і 10 лютого вони пішли у відставку. В.Винниченко виїжджає за кордон [6, с.60]. Надруковані в Додатку Б документи торкаються важливого епізоду в житті відомого українського діяча. Схиляння В.Винниченка до комуністичної ідеології було відображенням масштабних трансформацій, що відбувалися в свідомості українського політикуму
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО В ЕМІГРАЦІЇ
Науково-видавнича діяльність
Окремо слід торкнутись обставин, які характеризують політичні ідеї, викладені в еміграції, під час перебування на землі Франції.
Уперше на території цієї великої західноєвропейської країни Володимир Кирилович Винниченко опинився у 1910-1911 рр., коли нелегально, в статусі політичного емігранта був змушений рятуватися за межами Російської імперії від переслідувань царської поліції. Тоді в колах революціонерів його знали як „Вольдемара” і „Деде”. Опубліковані вперше тексти документів охранки свідчать, що у березні 1910 р. Володимир Винниченко входив до складу „Паризької Української Громади” [23]. За даними французьких архівних джерел, цей історичний період відзначали певні позитивні факти налагодження українського організованого життя в середовищі наших емігрантів: створення Асоціації польських і рутенських робітників Франції (1911), існування у Парижі впродовж 1906-1914 рр. української громади (l'Association des Ukrainiens de Paris), а також мистецької асоціації „Варта” (Varta). Метою першої з цих добровільних асоціацій було надання моральної та матеріальної підтримки, зокрема українським робітникам, що вже проживали у цій країні [14, с. 96]. Натомість друга й третя з числа вищезгаданих асоціацій, в рамках яких об'єдналися представники української інтелігенції в столиці Франції, Парижі, набули особливого значення для розбудови колективного життя наших емігрантів. Наприкінці 1909 р. склад Асоціації українців Парижу налічував 81 особу. Члени цієї громади ставили метою „впорядкування масової присутності українців у Парижі, поширення взаємодопомоги і солідарності, якнайширше ознайомлення французів з багатством української культури, налагодження оптимально можливих зав'язків у середовищі інтелектуалів України та Франції”. Саме до цієї громадської організації наших емігрантів у Франції і приєднався Володимир Винниченко, функціональні обов'язки якого полягали в налагодженні діяльності художньої самодіяльності у середовищі зазначеного добровільного об'єднання.
В умовах еміграції він встигав скрізь: вчасно включався в політичну боротьбу, був активістом громадської асоціації співвітчизників, дивував найвибагливіших критиків літературними працями, зацікавлював театральну громадськість своїми незвично-новаторськими п'єсами, тратив моральні і фізичні сили на полеміку з всеросійським читачем і критикою, закохувався і був коханим. І саме в 1911 р. він одружився з студенткою Сорбонського університету Розалією Яківною Лівшиць, яка на той час вчилася на медичному факультеті і стала його вірною супутницею на все життя. Деякі цікаві роздуми з приводу миттєвостей спокою у приватному житті молодої пари містять записи в щоденнику Володимира Винниченка. Зокрема, 27 червня 1911 р. занотовано таке: «Сиджу на ст. Fontainebleau жду Розу з Парижу, куди поїхала по деякі речі. Невгамовно, настирливо й хапливо дзвенить дзвінок. Перон від дощу блищить сизо-чорним мокрим блиском. Французи з парасольками в руках.
Вона мене вчить, як тримати виделку, і я корюся їй, почуваючи й трошки сорому за свою «некультурність» і сміючись з себе й з неї і стискуючись трошки холодком тривоги за її «буржуазні» нахили [13].
Мені чудним здається мій стан. Ця спокійна квартирка, з пристосованими до звичних зручностей речами, ця тиша, це поринання в спокій і безтурботність. Незвично і смішно» [6, с. 60].
Вдруге до Франції Володимир Винниченко потрапив у 1925 р., вже після перебування у Німеччині (1922-1925 рр.), коли на деякий час відійшов від політики і повністю поринув у літературну працю - завершив кілька п'єс і великий роман-утопію „Сонячна машина”. В цей же час він долучився до створення суспільно-літературного журналу „Нова Україна”. Особлива роль цього часопису визначалася відсутністю такого україномовного видання в Україні.
Але, на думку сучасних дослідників, зеніт слави Володимира Винниченка - політика позаду.
В цей же час його особливо обурила відмова Максима Горького видати роман „Мати” українською мовою. Володимир Винниченко написав відкритого листа, в якому піддав нищівній критиці автора „Буревісника”, цього „виразника руської пролетарської інтелігенції”, „друга Леніна”, який, обґрунтовуючи власну позицію (26 травня 1926 р.), допустив безтактність щодо української мови і культури, вважаючи, що перекладати повість на „украинское наречие” не має сенсу, і що це лише приведе до пригнічення тих великоросів, які опинилися меншиною „в области даного наречия”, тобто в Україні. Володимир Винниченко пише „Одвертий лист до М. Горького”, якого вперше надрукувала газета „Українські вісті” (Париж) 16 липня 1928 р., а згодом в різних варіантах деякі інші українські емігрантські видання. На думку Володимира Винниченка, в слові „наречие”, яким відомий пролетарський письменник назвав українську мову, міститься „цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов'янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіалістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія” служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно”. І далі: „Вами в даному разі кермують не дані науки й життя, а оця „барська антипролетарська ідеологія”, оця великодержавницька ідеологія власника, оця психіка зоологічного націоналізму, що просто гарчить у душі без неяких там даних науки, істини, переконань і тому подібного” [8, с. 191, 195]
16.04.2020
Тема :В.Винниченко .Новела " Момент"-реалістичне змалюапння дійсності та філософського підтексту .
Тема: Образ панни Мусі- втілення ідеї жіночност та краси.Імпресіонізм новели.
Завдання:
Прочитати новелу момент чи подивитися фільм.
Записати паспорт твору .
Записати характеристику головних героїв .
Написати твір-мініатюру " Щастя -це лише момент ?І як його продовжити на все життя"?
Письмово дати відповіді на запитання за змістом твору .
Аналіз новели
Відповісти письмово
1. Які риси головних героїв новели «Момент» поєднували їх?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
2. Хто такий Семен? Якою контрабандою він займався?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
3. Коли оповідач їде з Семеном, яким він себе уявляє і чому?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
4. Що символізує образ верб? Для чого автор його використав?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
5. Чому здивувався герой коли зустрівся з Панною?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
6. Що символізують ластівки й оса?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
7. Як змінюється образ оси у творі?
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
8. Кого ж постійно боялися герої?
_________________________________________________________________________________
9. Які почуття охоплювали їх при зустрічі з ними?
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
10. Як прийняла героїв природа? Про що це свідчить?
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
11. Як ви розумієте слова: «Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і грається з квітками, кібець, як прив’язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці і, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузок, черв’ячків, мишей, коло.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
Вчитель повинен звертатися не стільки до пам`яті учнів, скільки до їх розуму, прагнути розуміння. а не одного запам`ятовування. Федір ...
